Я та мій син Святослав мешкаємо у Миколаєві. Ми з сином 23.02 святкували його день народження. Син прокинувся за годину до початку обстрілу міста 24.02. Довго не міг заснути. Вже коли почули вибухи, не могли повірити у те, що трапилось. Переглядали усі новинні канали. Коли зійшло сонце, навпроти наших вікон два рази пролетів ворожий літак, син дуже злякався та забився у куток своєї кімнати. Звук був дуже гучний та моторошний. Зранку побігли до магазину, щоб запастись продуктами, але усі місцеві магазини вже були пусті. Син має інвалідність і не може повною мірою зрозуміти, що таке війна. Але з тїєї самої ночі і до визволення Херсону, кожну ніч проводив у коридорі.
Постійні обстріли міста, відсутність води взагалі, відсутність продуктів. Кожної ночі страх не прокинутися вранці. Грошей не було, щоб виїхати з міста. Ми з сином живемо самі, без батька. Самі шокуючі події - коли місто обстрелювали 40 ракетами за ніч. Здавалось, що це остання мить життя.
Перебили водогін, що на межі Миколаєва та Херсону. Води не було ніякої взагалі приблизно місяць. Наш будинок поряд з річкою, там брали воду для побутових потреб. Питну привозили сусіди чи волонтери. Родичі також допомагали. Одну й ту саму воду використовували декілька разів. Наприклад мили посуд, потім брудною водою змивали туалет. Крутились як могли.
Ми з сином усю війну пробули вдома. Жодного дня не виїжджали з міста. Син потребує постійного домашнього догляду. Не можу вийти на роботу, але дуже хочеться. Намагаюсь усіма засобами відволікатись від думок про війну. Інакше можно просто збожеволіти.
