Я народилася й усе життя прожила в Маріуполі. Працювала вчителем української мови в школі, чоловік працював на Заводі Ілліча.

Про перший день повномасштабного вторгнення я дізналася вранці з новин. Чоловіка вже не було вдома, дітей я відправила до мами, сама пішла на роботу. Тоді директор сказав учителям залишатися вдома і написати дітям, щоб не виходили. Сама зробила запаси продуктів. Вночі накривав відчай – здавалося, що це кінець.

Ми залишалися в Маріуполі близько місяця. Коли згорів наш будинок, перебралися в окуповану частину міста – 20-й мікрорайон. Там було житло наших родичів, і ми всі восьмеро розмістилися в їхній однокімнатній квартирі. Згодом, 27 березня, ми виїхали. 

Було дуже складно: машини родичів були пошкоджені обстрілами, довелося йти до гаража під обстрілами. 

Коли машина виявилася ціла, усі восьмеро виїхали до Бердянська, потім – до Запоріжжя, а зараз наша сім’я оселилася в Луцьку. Мама приїхала пізніше, її чоловік на фронті вже третій рік.

За час евакуації та переселення нас підтримували волонтери та місцеві жителі. Особливо приємно було, коли люди пропонували допомогу дітям і родинам з зони бойових дій.

Справлятися з психологічним навантаженням мені допомагає робота. Рік я працювала вчителем у Луцьку, але морально було важко. Тепер працюю фізично. Дітям допомагає спілкування з однолітками, донька ходить до школи, син знайшов друзів. Мама займається підвіконними рослинами, щоб відчувати зв’язок із домом.

Після війни мрію про власне житло і щоб чоловік повернувся цілий та здоровий. Це для мене найголовніше.