Коли все почалося, я навіть не одразу зрозуміла, що це війна. У Бахмуті і до цього знаходились військові та бували вибухи. Першого дня я була вдома, і раптом почалися сильні вибухи. Стало дуже страшно. Я зрозуміла, що це щось не те. Магазини та аптеки швидко закрилися, транспорт не ходив, школи та садки не працювали. Люди почали в паніці їхати, і місто стало порожнім. Я дивилася у вікно і не вірила, що це все - насправді.

Потім почалися постійні обстріли. Було страшно навіть просто перебувати у квартирі. У місті пропало світло, потім і вода. Дні були сірими та важкими, а ночі – тривожними та холодними. Іноді сиділа в темряві. У місті руйнувалися будинки, гинули люди. Було відчуття повної безвиході. Я зимувала у підвалі, волонтери привозили гуманітарну допомогу, тож їжа і вода були. Стало нестерпно, і я виїхала. Мене вивезли військові.

Дорогою машину обстріляли, ми ледь доїхали до Костянтинівки. 

Зараз я живу у Кривому Розі. Щодня прокидаюсь і просто сподіваюся, що не буде вибухів. Дуже хочу, щоби все це закінчилося. Хочу знову жити спокійно в рідному місті.