Війна почалася раптово, і я одразу відчула страх. Першого дня я була вдома, а навколо вибухи не вщухали. Магазини закрилися, аптеки перестали працювати, а лікарні не брали людей. Діти не ходили до дитячого садка та школи, а вулиці спорожніли. Було важко повірити, що наш звичний світ швидко зникає.

З кожним днем ​​обстріли ставали сильнішими. Будинкам завдавали пошкоджень, дороги руйнували.

Було страшно бачити, як місто змінюється — наче воно вмирає на очах. Я сиділа з дітьми у підвалі. З собою завжди брала ікону. Коли снаряд прилетів через дорогу, я виїхала. Потім повернулась, бо дорого жити без власного житла. У селі залишається багато людей. Дуже сподіваюся, що скоро все це закінчиться і повернеться світ.