Мене звати Катерина. Чоловік і брат пішов на війну. Батьки мої в Харківській області перебувають в постійній небезпеці. Ми з дітьми і кішкою вже третій рік живемо не вдома.

24 лютого подзвонила сестра запитати, чи це справді вже війна, бо в мене чоловік військовий, який мав би знати. Але він не знав, поки через пару хвилин не був піднятий по бойовій тривозі. Ось тоді, коли я почула звук сотні берців на сходах, я все зрозуміла. Ми проживали на території військового об'єкту, тому ми покинули дім в перші години. Тривожна валізка була зібрана, на щастя, хоча й чоловік мене сварив, що я панікер.

Я взяла дітей, переносу з кішкою і пачку кисломолочного сиру з холодильника. Чомусь мені було шкода його залишити. Ми поїхали до сестри на Салтівку. Я думала, що в спальному районі буде спокійніше. Я помилилася. 

Коли будила дітей, то не пам'ятаю навіть, що їм казала. Їх реакція була відносно спокійною, я сказала б, навіть, занадто спокійною. Вони нічого не розуміли, але заправили свої ліжка.

Найстрашніший – це був десь третій день. Почали літати винищувачі прямо над будинками. Ми були на останньому 9 поверсі і це було жахливо. Діти були по різних кімнатах і коли я кричала, звала їх в коридор, то зірвала голос.

Вміститись всім 7 людям було складно. Зараз вже краще. Діти менше реагують на голосні звуки. В мене поки що більше психологічних проблем - завжди переживаю, чи є запас їжі, щоб діти і кішка не померли з голоду.

Не було майже ніяких запасів, тому вже на 4 день стикнулися з нестачею їжі. Магазини були закриті. Коли я ділила дітям на двох одну сосиску, то вони не хотіли їсти, бо знали, що я голодна. Але я не була голодною, від стресу пропав апетит. Але хліба хотілося всім. Смажили млинці на воді. Коли мій брат , який в той час був в ТРО Харкова, зміг передати нам 2 пачки чіпсів і печиво, то було свято.

Були на згадку у мене обрізки картону з іменами дітей. Вкладала їх в одяг. Берегла майже 2 роки, але потім все ж таки викинула.