Меланія Ковалюк, 10 клас, Тюдівський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе — Петрищук Володимир Васильович

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Є дні, що залишаються в пам’яті назавжди. Але є один — який не просто запам’ятовується, а розбиває тебе на частини. Такою стала для мене звістка про загибель мого друга-добровольця, Валентина.

Усе, що здавалося важливим до того дня, втратило значення. Залишилися тільки біль, пам’ять і обов’язок — нести далі його силу, його віру, його справу.

Ми були не просто знайомі. Валентин був моїм другом дитинства. Попри те, що між нами була різниця в шість років, ми росли поруч: його батьки були хресними, ми були сусідами.

Я проводила з ним більшу частину свого дитинства. У нас були спільні думки, спільні жарти, спільні ідеї на майбутнє.

Ми навіть писали разом вірші — він надихав мене. Валентин завжди мав вогонь у серці. Ще з дитинства він говорив про війну, про службу, про справжнє геройство. Пам’ятаю фотографію з дитсадка, де кожна дитина могла обрати, ким хоче стати. Він обрав бути військовим. Усе в ньому було справжнім.

Ми подорослішали. Він вступив до коледжу, я ще вчилася у школі. Наше спілкування поступово зійшло нанівець. Та коли почалася повномасштабне вторгнення, я навіть не знала, що він на фронті. Знала тільки, що він ніколи не був байдужим.

Ми списалися з ним за кілька днів до його загибелі. Уперше за довгий час. І востаннє.

Коли я дізналася про його смерть, все зупинилося. Це був той день, який змінив мене. Я зрозуміла, що війна — не десь там, не по телевізору. Вона — тут. Вона поруч. Вона забирає тих, хто був частиною твого життя. І з собою приносить біль, який неможливо висловити словами. Валентин став для мене втратою, але водночас і силою.

У день його смерті я зрозуміла, що не маю права просто жити далі, як раніше. Я маю продовжити його шлях.

Те, що він ніс у собі — віру в Україну, силу духу, здатність діяти — це не повинно зникнути разом із ним.

Я почала писати вірші. Мій перший вірш після початку повномасштабного вторгнення був присвячений саме йому. У словах — моя туга, моя любов, моя боротьба. І з тих віршів, з емоцій і болю — народилася моя перша збірка. А тепер готується до виходу нова книга.

Він дав мені орієнтир. І я пішла за ним. Я почала займатися благодійністю. Перший мій проєкт був ярмарком у пам’ять про Валентина.

Ми зібрали 50 тисяч гривень — і ця сума стала не просто допомогою, а символом того, що пам’ять про нього жива, і вона працює на благо інших. Усі подальші мої ініціативи — це теж присвята йому.

Я почала любити Україну ще глибше. Не як територію, а як частину себе. Я вчу її історію — не з примусу, а з потреби серця. Бо розумію, що за цю історію зараз помирають. Я почала говорити про нього вголос — як би боляче це не було. Бо ми маємо знати своїх героїв. Вони серед нас. І навіть коли їх немає поруч — вони продовжують бути. Вони ведуть нас уперед.

Кажуть, що небо теж потребує своїх військ. Валентин тепер там — серед найкращих. І щодня я думаю: що б він зробив? як би вчинив? І дію.

Справжня допомога не завжди — матеріальна. Іноді це просто приклад. Людина, яка прожила своє життя з гідністю і загинула за те, у що вірила. Це допомога, яка змінює інших. Мене вона змінила.

Сила допомоги — у прикладі. Сила прикладу — у пам’яті. А пам’ять — у діях. І доки я живу — він живе в мені.