Одарченко Катерина, вчитель, Академічний ліцей "Скіф"

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Березень 2022.

Ми вирішили їхати з села 8 березня. Місцеві магазини працювали дві години на день. Дорожній міст до Києва був підірваний. На трасі не залишилось жодного вцілілого супермаркету та заправки. Інтернет та світло періодично зникало. Знайшли на горищі старе радіо. Хоч трішки знали, яка ситуація. Продукти були, адже мали запаси у невеличкому погребі.

Ворожі гелікоптери кружляли над нашою вулицею. Всі сусіди виїхали. У нас були ключі від багатьох будинків. Тепер до зв’язки додався ще ключ від нашого. Але передавати було нікому.

Будинок свій будували майже 10 років, і розуміли, що тепер потрібно все лишати, рятувати дітей і себе.

Життя помістимось в багажник універсала. Речі збирались хаотично: все вважалось найціннішим.

Фотоальбоми, теплий одяг, постіль, сумка – холодильник з усім, що було в холодильнику, декілька книг, ноутбуки і улюблені іграшки заняли пів багажника.

В іншій половині сиділи налакані кіт Рижик, вівчарка Халк і песик Шарік.

Вирішили їхати у Вінницьку область до батьків, а звідти далі до Польші. Звична раніше дорога через села до Білої Церкви була небезпечна, адже ворожі танки стояли в сусідніх селах і розстрілювали цивільні машини.

На допомогу прийшов знайомий чоловіка Дмитро Коцук. Він знав інший шлях. Діма теж вирішив вивезти свою родину, тому ми об’єднались.

Я полила квіти, прибрала. Зашторила всі штори. Посиділа трішки в кожній кімнаті. Чоловік вимкнув всі рубильники. Діти чекали в автівці. Важко було рушати. Їхали повільно і мовчки. Не хотіли лякати дітей ще більше.

Ми їхали за Дімою. Вибухи не вщухали. Диміли осередки влучаннь. По дорозі машини тягнулися, до єдиного вцілілого мосту через Білогородку.

За три години ми доїхали в Боярку. На блокпосту військові подарували мені тюльпани. Це був такий незвичний момент: шматок мирного життя в хаосі війни.

Далі невідомими вулицями ми рушили за машиною Діми. На ж/Д переїзді його авто ми вже не бачили. А поки чекали поїзда, то випадково помітили нашого провідника, який махав нам обома руками, щоб ми з’їхали з черги машин в бік, до нього. Що ми і зробили. Далі була лісова дорога між дач. Ми навіть не уявляли, куди вона приведе.

Вибухи вщухали, машин поруч майже не було. Дмитро їхав швидко.

Через годину ми були біля одеської траси. Далі наші дороги розходились. Ми вийшли з машин, обнялися. Не знали, чи побачимось. Посигналили і поїхали кожен, своїм шляхом.

Не маю підходящих слів, щоб описати вдячність  Дімі. Він організував наш шлях порятунку. Ми не часто зустрічалися в мирному житті. Так, добридень - добридень. Але в ситуації, яка склалась, він став важливим для нашої родини.

Березень 2025.

Ми повернулись в свою домівку. По вулиці багато влучань і руйнувань.

В нашому домі по благодійній програмі повністю замінили дах.

Повернулись сусіди. Я і діти пішли до школи. Діти навчатися, я – викладати літературу.

Гарік і Халк досі реагують на звуки.

Родина Дмитра у Німеччині, і нещодавно донька, яка навчається на сімейній формі, надіслала мені підсумкову роботу на перевірку. Хорошу, змістовну роботу.

Дмитро пішов добровольцем фронт, зараз поро нього нічого не відомо, пропав безвісти.

Тоді, у 2022 через день, як ми поїхали, відбувся масований обстріл нашого селища. Дмитро вивів нас надзвичайно вчасно.

А зараз ми молимо Бога вивести його з пекла... Нехай і йому знайдеться поводир, яким колись був він.