Черняєва Діана, 10 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей №28 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ткаченко Людмила Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року в один момент змінилося все в моєму житті. Почалася жахлива, страшна війна. Вся країна завмерла в очікуванні лиха, болю, страждань і невідомого майбутнього.  Війна перекреслила всі мої мрії. Ще не так давно я раділа життю, мала друзів, ходила до школи, але враз все змінилося!

24 лютого 2022 року пів на п’яту ранку я прокинулась від  вибухів і зрозуміла: відбувається щось страшне. Мами не було вдома. Я не розуміла, де вона, що з нею. Раптом телефонний дзвінок. Це мама! Схвильованим голосом вона повідомила: «Почалася війна!» Я завмерла…Моя мама – військовослужбовець. Я чітко розуміла, що не скоро її побачу…Страх і відчай заповнювали мене.

В нашій родині не лише мама військова, а й тітка і брат. Ціла родина військових! Тоді вперше я відчула, що таке справжній страх за рідних. За кілька годин приїхала бабуся, вона дуже плакала, і мені доводилося її заспокоювати.

Згадую перші дні війни ….Я не знала, що робити. Всі бігали, метушились. Вибухи лунали з усіх боків, вікна й хата дрижали. Такого страху я ніколи не відчувала! Треба було знайти бомбосховище. Для багатьох харків’ян укриттям на довгий період стало метро. Але воно знаходилося далеко від нас, тому батько одразу почав прибирати в підвалі. Це було найбезпечніше місце в нашому будинку.

Дорослі були розгублені, ніхто не міг усвідомити, що це відбувається насправді…

Все, що до війни, було звичним, вмить перетворилося на проблему! З полиць магазинів в перший же день зникли продукти. Люди в паніці купували все підряд. Зникли ліки в аптеках, скрізь були величезні черги, не було ні світла, ні зв'язку. На початку березня харків’яни почали масово виїжджати з міста. На дорогах створилися шалені затори. Відчувалася паніка, страх, відчай…Місто перетворювалося на пустку.

Таким я Харків ще не бачила. Колись гамірне, багатолюдне місто ставало зовсім іншим…

Ми вирішили: нікуди з Харкова не поїдемо! Це наше місто, наша країна, наша земля! Я знала, що країну захищають такі сміливі люди, як моя мама, тітка і брат. Матуся виходила на зв’язок зрідка, майже нічого не розповідала, говорила, що з нею все добре. Вона намагалася нас підтримати, постійно наголошувала на тому, що ми повинні бути сильними та не впадати у відчай. І це додавало сили.

Поступово страх притупився. Людина, як не дивно, до всього звикає, навіть до найскладніших ситуацій. Натомість з’явилася злість і ненависть до ворогів.

Хотілося щось робити, якось допомогти військовим. Я з бабусею стали готувати їжу для захисників, відвозили приготоване  до матусі та її побратимів. Долучилися до  плетіння маскувальних сіток. Це відволікало від негативних думок. Коли я  чула вибухи, то падала на підлогу і молилася Богу. Просила захистити родину та рідне місто від чорної напасті. Інколи мені доводилось залишатись з сусідами. Тато копав окопи біля міста Куп’янськ. Матуся, тітка та брат пів року не приходили дододому разом, тому що захищали рідний Харків. Я боялася за них і дуже сумувала.

Війна в Україні триває вже майже 1000 днів, і це не лише нагадує про наші страждання, а й підкреслює героїзм та силу духу українського народу, його готовність захищати рідний Край.

Моє заповітніше бажання, як, мабуть, і в  кожного українця, щоб скоріше закінчилася ця проклята війна і ми були щасливі поряд з рідними. Мрію знов ходити до школи, спілкуватись з друзями, а не ховатись від смертоносних ракет, кабів і дронів, які майже щодня й щоночі летять на мій Харків. Та ми обов’язково вистоїмо! Вірю в Україну, вірю в ЗСУ, вірю в нашу ПЕРЕМОГУ!