Воробйовська Любов, вчитель, Комунальний заклад "Ладанський ліцей" Ладанської селищної ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Це слово несподівано з’явилося на вустах кожного українця вранці 24 лютого 2022 року і викликало страх, розпач, нерозуміння  що робити далі.  

В цей ранок я проснулась від дзвінка.

Брат з Харкова телефонував так рано.

«У нас стріляють, почалась війна!

А що у вас?» «У нас ще поки тихо,» -

Я у відповідь сказала.

На мить оцепеніння, як же так,

Чому, навіщо, що це за навала?

А далі був дзвінок в столицю,

Тепер вже сину я зателефонувала.

Там було чути вибухи. Якийсь ажіотаж.

Та ще нічого людям не сказали…

Чи то я сплю, чи то насправді жах,

Який чекає рідну Україну.

Невже Росія все ж ввела війська

І прийде горе в кожен наш будинок?..

З цього моменту для всіх нас почався відлік нового життя.  

Мої 1000 днів війни – це 1000 днів подяки нашим воїнам-захисникам за  ніч, що минула, за ранок, що настав, за надію на мирне небо, за можливість прожити новий день, піти на роботу, щоб навчати дітей і, насамперед, за збережене життя.

З перших же днів жителі нашого селища зайняли свою бойову позицію.

Спочатку готували коктейлі з запалювальною рідиною, їжу для хлопців територіальної оборони. Зносили одяг, ковдри, продукти, матраци і все, що вважали за потрібне та необхідне. Облаштовували бомбосховища.  Щодня виходили на роботу, брали ножиці і різали тоненькі смужечки тканини, щоб плести маскувальні сітки для наших захисників. Школа стала важливим опорним пунктом живого спілкування та надання суттєвої допомоги нашим захисникам. Тут всі з нетерпінням чекали на останні новини, які можна було почути від волонтерів.

Обмінювалися скупими повідомленнями (через поганий або зовсім відсутній зв’язок) від родичів та близьких, які опинилися на захоплених територіях. Разом переживали перші втрати.

Назавжди закарбувалася в пам’яті звістка про першого загиблого під Прилуками односельчанина, Петріченка Анатолія , який віддав своє життя другого березня, боронячи рідну землю. І це йшов тільки перший тиждень війни. Мозок не сприймав того,  що в двадцять першому столітті і де, у нас в Україні, війна забрала життя молодої людини, яка ще вчора була люблячим чоловіком та батьком, гарним другом, знайомим,  просто живою людиною. І як так, її більше не стало? Овдовіла дружина, сиротами лишились син та донька, згорьованими батьки.

Кожен день нараховував  нову дату відліку від навального вторгнення  орків, а за нею моторошні кадри новин. Людей катували, розстрілювали, карали, тримали зв’язаними в підвалах, одним словом – «звільняли».

Стали відомі звірства Бучі, Ірпеня, Гостомеля. Відбулося звільнення Чернігівщини після часткової окупації та блокади самого Чернігова.

А сумні звістки продовжували надходити. Гинули наші земляки, віддаючи життя за наш спокій та мирне майбутнє. А відлік часу продовжував і продовжує додавати дні війни… І з кожним днем я все більше переконувалася, що відчуття страху та бездіяльності, які тягарем лежали на серці, відступають. Головною моєю метою була допомога тим, хто цього потребує. Кожен ранок і кожен вечір з мого телефону відправлялося усталене «Ти як?» моїм учня, друзям, знайомим, родичам в різні куточки України. І, на щастя, приходили позитивні відповіді з нотками тривоги та болю.

Особливо це було важливо для тих, хто лишився в Чернігові, Харкові, Києві, Ніжині. Таке спілкування надавало сил пережити тогочасні жахи.

А ще, вчителі надто енергійні люди. Крім допомоги волонтерам,  ми влаштовували акції, морально та матеріально підтримували поранених односельчан, виготовляли окопні свічки, писали з учнями листи для бійців на передову, збирали донати та закуповували необхідне спорядження  для земляків на передову. Шукали житло для переселенців та допомагали облаштовуватися.

Отже, мої 1000 днів – це 1000 днів віри та безперечної надії, розуміння цінності життя, розуміння того, як змінила нас війна. Ми стали сильнішими, загартованішими з незламною силою духу.

Впевнена, обов’язково все мине

І наступить довгождана Перемога.

Траєкторіє у бумеранга є,

Є також і гострий зір у Бога!