Авіабомба зруйнувала дім Ніни Григорівни, і їй з сім’єю довелося жити в підвалі 

Мені 70 років, я зі Снігурівки Миколаївської області. Ми були в окупації, але виїжджали. Були в Києві.

Перший день війни був дуже страшний. Здається, 14 березня вони вдарили по військкомату - то практично на вулиці домів не стало. Ми не могли зрозуміти, що воно таке, а коли вже біля нас бахнули, то вже люди загинули. То це був великий страх! 

Поки ми були там, це був ад: кожного дня вибухи, не було спокою ні вдень, ні вночі. Психологічно було дуже тяжко кожен день і ніч - це не можна без сліз розповісти.

Коли 19 березня рашисти кинули першу бомбу, вона одразу попала у наш дім. І одразу виключили світло, пропала вода. Ми вісім місяців жили у підвалі. В нас колодязь у дворі, тому вода була. Їжу готували на вулиці, ну ще і в балонах газ залишався. І з Херсону привозили. 

Було дуже важко, люди багато голодували. Пенсію ми не могли получати - банки не працювали. Але ми це все пережили. Діти мої там залишалися до останнього дня.

Ми з донькою виїхали, бо потрібна була швидка операція. Виїхати було тяжко із Снігурівки. Автобусів не було. Ми винаймали машину до Баштанки, а там нас забрала донька. Ми виїжджали 30 квітня, і після вже нікого не випускали і не впускали - закрили місто.

Приїхали до доньки в Київ, і відразу - в лікарню. Зараз ми вже повернулися додому, коли звільнили Снігурівку.  

Мені здається, війна ніколи не закінчиться. Нас знову на Великдень обстріляли, на Снігурівку знову бомби кинули. Але ми віримо в наших хлопців, в наших солдатиків. Їм дуже важко. 

Мені вже 70 років - я вже своє прожила. А моїм дітям, внукам, правнукам ще довго нічого хорошого не буде. Така країна розрушена, немає роботи, немає зарплати. Буде дуже важко. Це все потрібно буде відбудовувати - буде дуже тяжко.