Ігор з сім’єю виїхав з Маріуполя і дуже переживав за свою стареньку хвору маму, яка залишилась там. Але нею опікувались сусіди

Я жив у Маріуполі в Лівобережному районі. У нас був комітет самоорганізації населення, я там працював секретарем. Було в нас гарне життя, все було добре, дуже гарно місто виглядало. Я вже думав, що буду відпочивати - восени пішов на пенсію. І 24 лютого життя моє змінилося повністю. Я мав проукраїнську позицію, і я не хотів, щоб мене повісили на стовпі.

Я виїхав із родиною 24 лютого, коли почув, що захопили Мелітополь. Виїхала моя донька з першою дружиною, а я виїхав зі своєю теперішньою жінкою, і ми взяли з собою одну собаку. Моя мама залишилася там. Їй було вже 86 років, вона не хотіла їхати. 

3 березня загинув мій троюрідний брат від снаряда у своєму будинку, і пролежав пів року у своєму городі присипаний землею. Його тільки недавно перепоховали.

Я поїхав під Вінницю, мені дали родичі хатинку, і я тут жив. Я нічого не знав про маму, аж поки не з'явився хоч якийсь зв'язок, і мені сказали, що моя мама жива. Дві квартири – нинішньої жінки і колишньої – були спалені, від них нічого не залишилося. Але будинок, у якому донька жила, і той, де я жив зі своєю дружиною і мамою, залишилися цілі. 

У червні моя мама поламала шийку стегна. Я з цим нічого не міг зробити. Не міг туди поїхати, щоб її забрати. Вона провела 20 днів сидячи, тому що не могла ходити зовсім. Приходив сусід і допомагав, якось її піднімав, якісь процедури їй робив. Годували маму сусіди. І 13 липня її вивезли до Бердянська, завантажили в автобус. Вона сиділа з поламаною шийкою стегна і виїхала до міста Запоріжжя, де ми її зустріли. У той день їй виповнилося 87 років. 

Ми її привезли у Вінницю. Це було в той день, коли обстріляли місто. У Вінниці мамі зробили операцію. 19 днів лікували і замінили шийку стегна. Моя мама зараз ходить із паличкою, тут живе. Після цього зробили їй операцію на очах, і всі ці операції зробили безкоштовно. Зараз у нашому будинку в Маріуполі ми поселили людей, які залишилися без даху над головою. У нас зовсім чужі, незнайомі люди живуть. Їм же теж десь треба жити. 

Я вперше за 60 років не був на морі. Раніше жив за сто метрів від моря. 

Сьогодні отримали набори тут у центрі ЯМаріуполь. Гігієнічний набір від Фонду Ріната Ахметова. Ми тут із мамою живемо та з жінкою. 

У нас в селі, на диво, сусіди згуртувалися, і навіть моїй мамі приносили те, чого в неї не було. Ми вирощуємо овочі, то моя мама ще примудрилася зібрати редис і його роздавала, а потім ще й продавала, і гроші нам привезла. Ось така в мене мама. Це ж приватний будинок, у нас були дрова. Не стало газу, але була пічка, вона топила піч. Але ж, коли жінці 86 років, живе одна, а навколо стріляють, вона беззахисна.

Приємно мене вразило ставлення до моєї мами в клініці імені Пирогова. Вона лежала в ортопедичному відділенні, в реанімації, і всюди було до неї таке ставлення, що в мене сльози на очах з’являлися. Бо якщо казати чесно, мабуть, ми там, на сході, дуже жорсткі одне з одним, бо в нас я такого ніколи не спостерігав. За весь час ніхто мене тут необразив. Тут люди дуже добрі, все приносять, допомагають. 

Я вже не знаю, чим їм віддячити. Ходжу і допомагаю чим можу, наприклад, трактор поремонтую, бо мені аж незручно вже. Несуть і картоплю, і молоко… 

Мені дуже хочеться повернутися додому. Я чекаю щодня новин, щодня дивлюся на карту, як наші Збройні Сили території визволяють, і чекаю на повернення додому. Звичайно, моє життя перевернулося з ніг на голову. Жити у своєму будинку, мати свої город, трьох собак… У доньки вже було своє житло, і хотілося жити спокійно. Хоча я думаю, що я не в найгіршому становищі, бо мені дуже допомогли всі. 

Якщо доживемо, то було б добре, якби в майбутньому моя родина повернулася у свій будинок. Якщо він буде зруйнований, відбудуємо його. Я повернуся додому, щойно нам дозволять це зробити.