Надія Михайлівна згадує, як важко було на самому початку війни: обстріли, та ще безгрошів'я. Люди виживали завдяки городам і волонтерам.
Ховатися від обстрілів нам якось не довелося, але все одно готувалися. У нас є в будинку кімната з маленьким віконцем, так ми там були, коли летіло все і свистіло. Хто з дітками маленькими, ті ховалися, сусіди наші в підвал ходили. Ну, війна є війна, звичайно... Хорошого мало.
Три або чотири місяці пенсії нам не давали. Виживали на тому, у кого яка копійка була. Продукти були свої з городів, час-то вже під осінь. Дуже важко, звичайно, було.
Ми з чоловіком отримували кілька разів допомогу від Ріната Ахметова. Продукти були, і жити легше вже стало. Якось на початку війни норвежці [NRC] теж продукти давали. Ну, і теплицю.
Зараз я одна, дуже важко прожити. Таблетки, мазі дуже дорогі. А в моєму віці без цього ніяк.
Зараз у нас, звичайно, стало безпечніше. Десь трохи далі чути, чи то щось вибухає, а може, розмінується. А так, взагалі-то, і БТРи їздять, і солдати ходять, і блокпост стоїть у нас.
Люди їдуть, тому що немає у нас роботи. Мої діти теж поїхали, живуть далеко. Молоді практично не залишилося на нашій території, пороз'їжджалися, а люди похилого віку вже просто доживають.
Мрію, щоб був мир, щоб знову з дітьми з'єднатися.
