Андросова Катерина, 10-а клас, Харківський ліцей № 122

Вчитель, що надихнув на написання — Андросова Тетяна Степанівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів… З одного боку, як мало це! Так, людина, якій від народження 1000 днів, – це безпомічна дитина, що нещодавно навчилася ходити і трішки говорити. Але вона вже знає, що таке любов. Та і сама беззаперечно любить матір, батька, увесь світ. Дитинча ще не знає, що є ненависть, безнадія, війна, смерть.

З іншого боку,

1000 днів – це вічність. Безкінечність для тих, кого вир лихоліття затягнув у саме пекло подій ворожнечі, хто перебуває на фронті, хто знаходиться у полоні або в окупації.

Як їм страшно, як мені було страшно у перші дні війни!

Звернімося до початку цього, другого мого життя (бо у мене їх два: до повномасштабного вторгнення і після). Коли 24 лютого, ще затемно, матуся прокинулася від гучних звуків і визирнула у вікно, обрій був червоного кольору, почала будити тата, а він не повірив та ще й на роботу збирався. З того ранку почалося тривожне очікування незрозуміло чого: ночівлі у підвалах, черги в магазини під обстрілами, закупка продуктів (тепер аж смішно, навіщо стільки). На четвертий день такого життя ввечері наш будинок затрясся, як від землетрусу. Це ворожий винищувач літав над нами і обстрілював житлові квартали. 

А потім літак збили і він упав недалеко, і ми думали, що наш будинок складеться. Ось ця ніч виявилася для мене довжиною в життя. 

Почався непереборний страх…Наступного дня батьки вирішили їхати з міста. Куди їхати і кому ми потрібні? Ці питання того дня звучали часто. Я пам’ятаю очі мами, яка в машині обклала нас з сестрою подушками і ковдрами «від уламків», незворушного, зосередженого тата за кермом. Вони намагалися не виказувати страху, бо у місті йшли вуличні бої. Нарешті вирвалися з найкращого на всій Землі міста Харкова. Попереду довга путь у чотири доби – і ми в Тернополі.

Почалося життя в евакуації. Незважаючи на побутові негаразди і тугу за домівкою, згодом почала помічати, що в Тернополі мені якось спокійно, затишно, так, начебто я колись у ньому жила. Цікаво, що до 2022 року жодного разу не була в Західній Україні, але чула розмови про «бандерівців». Але виявилося, у Тернополі такі ж українці, як і у Харкові, навіть більш культурні і стримані. З’явилися нові друзі і захоплення, які частково допомогли забути жах.

Хоча перші тижні евакуації тягарем лягли на мою психіку. Випадково мама звернулася у лікарню, а там кожну дитину ВПО консультував психолог.

Мене – Наталя Романівна. Висока, струнка, надзвичайно вродлива, витончена, справжня психологиня. Вона розуміла мене, як говорять, була на одній хвилі, допомогла побороти негативні емоції і розібратися у собі. Навіть зізналася матусі, що ми з нею дуже схожі.

Нові захоплення допомогли хоча б частково забути спогади про війну. Дивно, але якщо б не війна, я б ніколи так часто не відвідувала театральні вистави, згодом закохалася в цей вид мистецтва. Здавалося, спокійне тернопільське життя буде тривати вічно.

Але Харків звільнили, ми повернулися додому.

По приїзді тата призвали, він служить. А ми надіємось.

Жити в очікуванні чогось страшного зводить людей з розуму. Я переконана, що так думати означає програти. Тому вірю, що моя сім’я виживе в цьому лихолітті, усі ми будемо разом, тільки добре і світле попереду....Тому я обрала шлях максимального психологічного розвантаження, приділяю увагу захопленням, бо ніщо так не відволікає людину, як те, що її цікавить. Так, я пішла в театральний гурток, який допоміг знайти найкращу подругу, долати страхи, бути розкутою.

Я приклад людини, яка, незважаючи на пекельні часи, може радіти життю, займатися улюбленою справою, бачити щастя в дрібницях (наприклад, сяючі очі мами, коли я подарувала фіалку або задоволення від з’їденого тістечка!), бути щасливою тільки тому, що сьогодні сонячний день. Як сказав герой улюбленої книги, ”щастя можна знайти навіть у найтяжчі часи, якщо не забувати звертатись до світла”. Це моє гасло.