Гайдучик Тетяна, 11 клас, Гутянський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Левонюк Наталія Арсенівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — подія, що принесла сльози, втрати людей, розруху міст, позбавила незалежного і вільного життя. Одна лише дата – 24.02.2022, а скільки болю і жалю… Майже три роки українці мужньо стоять на фронті і виборюють вільне майбутнє для своєї країни.

Здається, цей день, що зламав життя мільйонам українців, був учора. Але це не так! Пройшло вже 1000 днів страшної кровавої війни. 1000 днів війни… Це число, яке важко усвідомити до кінця. За ним стоять не просто дні календаря, а кожен прожитий момент, кожна хвилина, сповнена болю, тривоги, боротьби і водночас надії. Це шлях, яким довелося пройти не тільки мені, а й мільйонам українців, кожен з яких має свою історію, свої виклики і свій особистий біль. 1000 днів боротьби, які змінили нас назавжди.

Цей день залишиться в пам’яті назавжди. Українці, які заснули 23 лютого 2022 році в спокійній і мирній країні, планували щасливий день, а вже вранці прокинулись від вибухів і новин про початок війни. Ніхто і думки не мав, що вранці їхнє життя зміниться кардинально. В один момент все рухнуло!

Того вечора я з сестричкою були в бабусі, ми вчили разом домашнє завдання і ще нічого не підозрювали. Коли десь в новинах промайнула інформація про можливий початок війни. Ми не сприйняли це за правду, бо хто б міг подумати, що війна буде в 21-му столітті? А вже вранці нас розбудив телефонний дзвінок мами з словами: «Війна почалась! Ми збираємо речі, в разі необхідності будемо виїжджати».

Новини, звернення президента, повідомлення від рідних лише більше ставили в безвихідне становище. Перше, що було на думці: «А як же мої рідні? Що буде далі? А якщо наступного ранку я не прокинусь?».

Перші місяці війни були, мов пекло. Постійний стрес і думки про безвихідність.

Люди в паніці скуповували все, починаючи від продуктів харчування і закінчуючи ліками. Кожна тривога, кожен вибух навіювали думку про смерть. Багато знайомих пішли на фронт захищати наше життя. Ці місяці війни були найважчими. Постійні сирени, розмови про бомбардування, невпевненість у завтрашньому дні. Ми навчилися жити в умовах війни, коли кожна секунда може стати останньою, але й кожна секунда може стати моментом нової надії.

Я бачила, як люди, які раніше жили звичайним життям, раптом перетворювалися на героїв. Хтось пішов на фронт, хтось почав волонтерити, інші – підтримували один одного в цей нелегкий час.

Постійні збори військовим, пораненим, людям, що втратили все. Кожного дня кордон пересікало по декілька сотень тисяч біженців. З часом все трішки втихло, вже не так розбирали продукти харчування в магазинах, ліки в аптеках. Але з кожним днем звістки про загиблих Героїв України збільшувались. Вперше ця звістка сколихнула наше село в квітні 2023 року.

Попри постійні стреси і переживання, моє життя подарувало мені подругу. Дівчина була моїх років і за місцем проживання — донеччанка. Кожна розмова з нею про Донбас приносила ще більшу рану на серце.

Її розповіді про знущання росіян над цивільним населення просто розбивали серце. Вона, яка все життя прожила в Донецьку, була змушена виїхати назавжди зі своєї домівки.

Не маючи тепер власного дому, сім'я змушена часто змінювати місце проживання.

Ця війна навчила мене не тільки витривалості, але й любові. Любові до життя, до моєї країни, до моїх рідних і близьких. Ми навчилися цінувати кожен день, кожну хвилину. Війна зробила нас сильнішими, єдиними, загартувала наш дух. Це був шлях через біль, але і через зміцнення.

Зараз, через 1000 днів після початку війни , я відчуваю себе іншою людиною. Ті страхи, які були зі мною на початку, зникли. Віра в перемогу і світле майбутнє з кожним днем більша. Дивлячись на втрати, які зазнали українці, перемогу ми виборемо! Я маю мрію, як і мільйон українців, одну — щасливе майбутнє моєї держави!