Алла Іванівна Воробйова, вчителька Біляївського ліцею №1 Біляївської міської ради Одеського району Одеської області імені Володимира Івановича Калмика

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна… Слово, яке обпікає душу, залишає глибокі шрами в серцях мільйонів. Вона вривається в життя, руйнуючи звичний плин, перетворюючи мирні міста на руїни, а людські долі – на трагедії. Але навіть у найтемніші часи, коли здається, що надії немає, знаходиться місце для світла. І це світло – допомога. Допомога, яка змінює все.

Я ніколи не забуду той день, коли війна увірвалася в моє місто. Здригнулася земля, у вікнах забрязчали шибки, а в серці оселився непідробний страх. Здавалося, що світ перекинувся з ніг на голову. Я, мов сліпе кошеня, не знала куди бігти, що робити. І саме тоді я відчула силу допомоги. Сусідка, яку я завжди вважала дещо відлюдькуватою, прихистила мою сім’ю у своєму підвалі. Темному, вогкому, але такому безпечному.

Вона ділилася з нами останніми запасами їжі, розповідала історії зі свого життя, щоб хоч трохи відволікти від жахіть війни.

Її спокійний голос, її незламна віра в те, що все буде добре, стали для мене рятівною соломинкою.

Саме тоді я зрозуміла, що людяність не знає кордонів. Що навіть у найстрашніші моменти знаходяться люди, готові простягнути руку допомоги. Її підтримка не просто допомогла вижити фізично, вона змінила мій світогляд. Я побачила, що в кожній людині, навіть у тій, від якої цього найменше очікуєш, живе величезна сила добра. І ця сила здатна перемогти навіть найтемніші часи..

Війна навчила не лише приймати допомогу, але й віддавати.

Коли моє місто почали обстрілювати, я не могла сидіти склавши руки. Разом з іншими волонтерами ми плели маскувальні сітки для наших захисників, готували їжу для тих, хто втратив свої домівки, допомагали літнім людям, які не могли самостійно про себе подбати.

Пам’ятаю, як одного разу до нас привезли групу дітей з прифронтової зони. Вони були налякані, розгублені, з очима, повними болю. І коли ми почали їх обіймати, пригощати гарячим чаєм, дарувати іграшки, їхні обличчя поступово почали світлішати. У той момент я відчула, що роблю щось надзвичайно важливе. Що моя допомога, хоч і маленька, але може принести в чиєсь життя трохи тепла і надії.

Цей досвід навчив мене цінувати кожну мить життя, бути вдячною за те, що маю, і ніколи не втрачати віри в те, що добро завжди повертається.

Моя родина завжди була для мене осередком підтримки, але війна згуртувала нас ще сильніше. Коли наш дім був зруйнований, ми залишилися без нічого. Але наші родичі та друзі не дали нам пропасти. Вони поділилися з нами одягом, посудом, грошима. Вони надали нам прихисток у своїх домівках.

Ця хвиля взаємодопомоги стала для мене справжнім одкровенням. Я побачила, як українці, незалежно від віку, соціального статусу чи місця проживання, об’єдналися перед обличчям спільної загрози. Як вони готові ділитися останнім, щоб допомогти ближньому.

Саме тоді я зрозуміла, що єдність – це наша найбільша сила. І саме вона дає мені віру в те, що ми обов’язково переможемо. Що ми відбудуємо нашу країну, зробимо її ще кращою, ніж вона була до війни. І що ми будемо жити в мирі та злагоді, цінуючи кожен день і допомагаючи один одному.

Війна – це завжди трагедія. Але вона також є випробуванням на людяність. І я вірю, що українці з честю витримали це випробування.

Ми показали всьому світу, що таке справжня сила духу, що таке справжня любов до ближнього, що таке справжня єдність.

І я пишаюся тим, що я – українка.