Проживала я в Бахмуті з дочкою і двома онуками. Мені 65 років.
У нас почалися обстріли, і ми вирішили виїжджати. Це було в квітні 22 року.
Труднощі були і фізичні, і моральні. Тому що ми вже в такому віці - нам важко починати спочатку. Ми проживаємо зараз на квартирі, ще не дуже усвідомлюємо, що ми все втратили. Надіємося на краще.
Найстрашніше було втратити близьких. На щастя, вони з нами, і ми зараз поки в безпеці.
Ми виїжджали, коли ще була нормальна обстановка, тільки діти наші поїхали в одну сторону, а ми з чоловіком - в іншу. Якраз в той день, коли в Краматорськ прилетіла ракета на вокзал. Ми були там, але, слава Богу, все обійшлося. Ми поїхали далі.
Зараз ми в Дніпрі, тому що донька сюди поїхала з дітьми, а ми з чоловіком були за кордоном у родичів, а тоді повернулися до дітей. І тепер ми разом. Ми весь час думаємо про своє місто, переживаємо.
Надіємося, що все буде добре, Україна переможе, звільнить свої землі. Чи будемо ми жити на своїй землі, не знаємо, тому що там вже нічого не залишилося.
Наше майбутнє - в наших дітях і онуках. Ми хочемо, щоб вони жили щасливо і вільно, а ми біля них будемо радіти.
