Кобрин Леся, 10-в клас, Воловецький ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Плав'яник Наталія Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Усі ми пам’ятаємо жахливий день 24 лютого 2022 року. Русня напала на Україну. Спочатку були думки, що такого бути не може, ніхто нічого не розумів, все навколо ставало дуже дивним, люди робилися розгублені й налякані, хтось вважав, що це якась омана, але моторошна звістка про війну виявилась не фейком, а правдою.

Від початку повномасштабного вторгнення «російської федерації» в Україну минуло майже 1000 днів. Така тривалість конфлікту, який має серйозні наслідки для людей і країни, адже це тисячі страждань, руйнувань і втрат. За цей період наша країна виборює своє право на мирне життя. Україна знову в вогні.

Кожен проходить шлях війни по–різному: одні захищають країну на полі бою, інші донатять на ЗСУ, дехто приймає у себе тих, хто втратив рідні домівки.

Всі намагаються чимось допомогти, об’єднатися в ім’я перемоги.

Коли розпочалася війна, я була в сьомому класі. Пам’ятаю той злощасний ранок 24 лютого, коли мама в розпачі повідомила про вторгнення «росії» на нашу землю. Дуже довго у мене був шок, а потім зібралася з думками, перестала нервувати і, навпаки, почала підтримувати інших. Переглядаючи телевізійні новини, де показували страшні кадри перших руйнувань, до мене приходило страшне переконання, що це все-таки відбувається в моїй країні. Через декілька днів до нашого містечка стали приїжджати біженці, адже наш регіон віддалений від фронту. Це були люди, які останній період свого існування жили в бомбосховищах.

Було дуже боляче слухати їхні історії. Наша школа стала першим прихистком для переселенців. 

У актовій залі був пункт прийому необхідних речей. Ми приносили туди одяг, білизну, харчі, засоби гігієни тощо. Затишні класи перетворювалися на спальні кімнати, а школа – на гуртожиток.

Вчителі та учні-старшокласники щодня приносили в їдальню харчі з дому й готували їжу для тих, хто «щойно втік від смерті».

Ми навчалися дистанційно майже пів року. За цей період кожен дорослішав по-своєму, але всі однолітки розуміли, що це не страшний сон, а реалії нашого часу, і саме тепер ми маємо показати світові, що об’єднаємося і спільними зусиллями наблизимо таку жадану ПЕРЕМОГУ.

Коли дозволили вчитися офлайн і ми вийшли на навчання, то всі мої однокласники мали єдине бажання: допомогти тим, які дають можливість навчатися, нашим славним воїнам ЗСУ,

і ми почали плести маскувальні сітки, виготовляти окопні свічки, організовувати благодійні акції на підтримку ЗСУ, молитися за наших захисників. Це була дуже відповідальна й необхідна робота, від якості якої залежало життя наших воїнів. У нашому ліцеї проводиться дуже багато благодійних акцій на підтримку ЗСУ, але це тільки крапля того, що ми можемо зробити для наближення ПЕРЕМОГИ.

Наразі я навчаюсь в десятому класі, але війна ще не закінчилася. Коли я дивлюсь новини, так само болить за нашу країну. Коли я слухаю історії, які розповідають люди зі Сходу, не можу собі уявити, що це відбувається в наш час. Дивлячись на людей, які більше не мають свого будинку, я думаю, що війна навчила мене цінувати те, що в мене є. Тому схиляю голову перед нашими захисниками і захисницями, завдяки яким ми можемо згадувати, навчатися, донатити, сильно любити, жадати великої ПЕРЕМОГИ і спільними зусиллями наближати її.

Ось такий мій довгий шлях війни, який, надіюсь, скоро закінчиться, і зміниться на шлях миру в Україні.