Семенова Діана, 11 клас, Харківський ліцей №124 Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе – Голозубова Юлія Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24.02.2022 — ця дата викарбувалася у пам’яті кожного українця, розділила життя на «до» та «після». У кожного є своя довга, сповнена біллю та переживань історія — і я не виняток.

Того самого ранку мене розбудила мама зі словами: «Почалась війна». Ми облаштовували підвал: носили ковдри, їжу, найнеобхідніші речі, коли пролунали перші у моєму житті вибухи бомб. Було страшно. Через декілька днів після початку вторгнення Куп’янськ був окупований.

Скрізь були розвішані триколори (особливо на центральній вулиці), постери, які закликали приєднуватися до росії. Також «наполегливо рекомендували» придбати російський паспорт, чого більшість робити не збиралася.

У перші ж дні після заходу загарбників, куп’янчани вийшли на мітинг і ставали живою стіною проти росіян. Одразу ж після окупації стали глушити інтернет та зв’язок. Щоб сповістити рідних, що з нами все добре, потрібно було їхати в інші населені пункти, де зв’язок ще був, а коли його заглушили і там, почали з’являтися нелегальні точки роздачі інтернету. Якщо потрібно комусь щось написати, платили п’ятдесят гривень за пів години зв’язку. Після потрібно було покинути приміщення або платити ще.

Вслід за зв’язком відключили і електроенергію. Їжа почала масово псуватися, а та, яка лишилася їстівною, ставала у декілька разів дорожча.

Гуманітарну допомогу видавали тільки якщо у громадян були російські sim-карти, проте навіть із ними не було гарантії, що допомогу дадуть. У нашого сусіда був генератор, тож у нас не було проблем із тим, щоб зарядити телефон і тримати холодильник на морозі, проте коли вечоріло, ми грали в настільні ігри та читали книги при свічках.

Після вимкнення електроенергії зникла і вода. Нам пощастило — ми жили у приватному секторі з криницею у саду, ще одна криниця була у сусідів. Вони виїхали і дозволили користуватись водою.

У нас було два джерела, тому нам доводилося з ранку до вечора стерегти два двори і забезпечувати водою декілька вулиць. Часто до нас приходили вже люди похилого віку, тому ми допомагали їм носити воду.

Гуляти було заборонено через постійні «прильоти» та дуже довгу комендантську годину (з шостої години вечора до сьомої години ранку), тому ми з друзями почали збиратися вдома одне в одного.

Найчастіше приходили саме до мене (адже мій дім був найближчий до кожного) і грали в різні ігри разом. Так було до того, допоки росіяни не поселились у закинутому учбовому закладі біля мого будинку. Тоді ми стали ходити у гості до нашого іншого друга. Так минули весна та літо в окупації.

З настанням осені у школах стали вилучати українські підручники і завозити російські, але я не відносила своїх підручників до бібліотеки, тому вони лишилися у мене.

Був дефіцит учителів, тож до нас приїздили вчителі з росії. Перше вересня ми зустріли у російській школі із п’ятибальною системою оцінювання та з триколором на вході у школу. Нам видали російські підручники. Всі, окрім української мови, яку все ж лишили як предмет. Запитавши, чому у нас немає підручників з української мови, в однієї з викладачок отримала відповідь, що «програма з української мови у процесі розробки».

Так пройшов тиждень, а останніми днями до нас почали доходити чутки, що ЗСУ наступає, але вірили у це далеко не всі. Проте ранок дев’ятого вересня переконав усіх у зворотному.

Я сама пам’ятаю, як прокинулася, подивилася у вікно і побачила українських військових. Здавалося, що все, що відбувалося ці пів року – просто сон, але, на жаль, це не так.

Як тільки наші мужні воїни ЗСУ почали наступ, росіяни просто втекли.

Через кілька днів дали світло, завезли купу гуманітарної допомоги, але після цього одразу ж почалися сильні обстріли. Коли росіяни вийшли, вони почали обстрілювати Куп’янськ так, що довелося вимкнути і світло, і газ.

Осінь ставала все холоднішою, а опалення не давали, тому ми вирішили виїжджати…

І ось, я у Харкові. Тут, звичайно, не дуже безпечно, але є можливість вчитися та просто нормально жити, чим я завдячую Збройним Силам України, які щодня стримують ворога, щоб якнайменше людей пройшли через життя під російським прапором. Дякую ЗСУ.