Ананьїн Андрій, 9 клас, Академічний ліцей "Спектр"

Вчитель, що надихнув на написання — Коваленко Лариса Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Рідне місто, рідні люди, щасливе, мирне життя...Світанок. Вибухи. Війна. Стан очікування, розгубленості, нові реалії, до яких необхідно звикати, хоча свідомість чинить супротив. Яке жахливе слово – “війна”, краще ніколи б його не чути !Страшно: не знаєш, що робити, куди бігти, де шукати інформацію про те, що відбувається.

Ця війна змінила життя кожного, хто був змушений пройти крізь неї. Я хотів би сказати, що тисяча днів – це не просто цифра, а роки життя, прожиті під вибухами, із втратами, болем та надією. Кожен із цих днів став невеликим кроком на шляху випробувань, що лихом впали на рідну землю. Тисяча днів...Це словосполучення нагадує мені довгу-довгу низку намиста, намистинки якої різного кольору, але найбільше – чорних... Моя Україна вбралася в колір війни. За що тобі такі страждання!

Війну можна відчути, лише знаходячись у ній. Перший місяць був, напевно, найважчим. Початок бойових дій, вибухи, тривожні новини - це все змусило нас ховатися у підвалі та переживати за своє життя. Ми не знали, як довго це буде тривати та що з нами буде далі. Була надія, що все закінчиться за 2-3 тижні, але пройшов час – і нам довелося звикнути до вибухів та відсутності зв’язку й інтернету.

Я, як і більшість інших дітей, намагався продовжувати вчитися, незважаючи на обмежені можливості.

Із часом ми прийняли реальність, хоч у той момент це було нелегко. Обстріли, вибухи, тряслася земля, зруйновано більшу частину вікон у будинках, перші руйнування, людей почали викрадати та катувати – і ми зрозуміли, що залишатися тут більше небезпечно. Зібравши необхідні речі, ми з великим болем у серці залишили рідне місто – Нова Каховка. Дорога важка.

Декілька днів стояли в черзі на трасі разом із сотнями інших людей, терплячи нестачу їжі та води. 

Було страшно: не знали, як поведуть себе окупанти, а найстрашніше – відчуття втрати рідного дому, друзів, тепла, затишку – найціннішого. Попереду невідомість... Нарешті, коли добрались до безпечного пункту, нам надали допомогу волонтери – люди з великим серцем. Як легко дихається на волі, на очі навертаються сльози, коли бачиш жовто-блакитний, наших відважних воїнів, чуєш рідну мову, але на серці пустка... Потяг віз нас в інше, майже незнайоме місце, хоча й до родичів.

З часом я почав освоюватися на новому місці. Знову повернувся до навчання, і поступово повернувся в той ритм, який для мене був звичним. Навчання давалося нелегко, особливо у вечори без світла, коли не було можливості ні під’єднатися, ні зарядити пристрій для навчання та зв’язку. Але я знайшов для себе хобі – і темрява вже не здавалася такою нескінченною. Наприкінці навчального року я пережив складні тижні з контрольними та перевірочними роботами. Було важко, але в той момент я зрозумів, що якщо рухатися вперед, то труднощі стають менш відчутними. Згодом пройшло і літо. Ці місяці запам’яталися мені спокоєм та приємними моментами. Я часто гуляв на свіжому повітрі та багато читав книжок, звідки черпав мудрі поради, які вчили жити й радіти навіть тоді, коли веселка стала чорною.

Звикати до нових умов і труднощів стало частиною життя всіх українців та українок. Почався новий рік. З’явилися нові завдання, і це допомагало мені триматися. Навчання стало важчим, але я не боюся, бо розумію, що успіх можливий навіть у важкі часи. Останні два місяці пролетіли швидко, залишивши після себе радість від простих речей. Як сказала одна видатна людина: “Ми продовжуємо радіти з чогось простого, не завжди розуміючи, що це просте і є найцінніше”. Я щиро вірю в ці слова, так як війна навчила нас знаходити радість у простих речах і цінувати кожний мирний день.

Тисяча днів війни обов’язково закінчаться – і замість чорних намистинок з’являться різнокольорові. І вбереться моя Україна в розкішний віночок і яскраве намисто, і розквітне з новою силою! А я поїду додому. Поїду!