Війна принесла в наше життя постійний біль, смуток і безперервне напруження. Ми жили в Херсоні, неподалік берега Дніпра. Найбільше хвилювалися за моїх батьків, які перебували біля Антонівського мосту, де від самого початку точилися запеклі бої. Виїхати ми не змогли - місто швидко опинилося в оточенні. Повз наш будинок безкінечними колонами рухалася ворожа техніка, а вулицями ходили озброєні російські військові.

Ми жили на сьомому поверсі, тому намагалися сховати дитину у бабусі. Але її будинок майже повністю складався з великих вікон, і безпечного місця там теж не було. Кожен обстріл ставав для дитини справжнім жахом. Вона сиділа мовчки й рахувала вибухи, ніби намагаючись хоч якось контролювати цей страх. У перший день війни ми розбудили її й сказали, що на нас напали. Після цього вона дуже змінилася - замкнулася в собі, майже перестала говорити, лише мовчки спостерігала за всім навколо.

Ніколи не забуду момент, коли на моїх очах російські військові прикладами автоматів побили двох літніх чоловіків. Я не могла нічого зробити, тому що вони були озброєні, а поруч зі мною була моя дитина. У той момент я думала лише про те, як уберегти її.

Життя в окупованому місті стало постійною боротьбою за виживання. Нам бракувало їжі, ліків, води, світла і тепла. Постійна небезпека призвела до емоційного виснаження і відчуття внутрішньої порожнечі. Попри це ми намагалися підтримувати одне одного, цінувати навіть найкоротші хвилини спокою і знаходити маленькі приводи для радості.

Якщо говорити про річ, яка стала символом нашого життя під час війни, то це рюкзак. Він завжди зібраний, завжди поруч і завжди готовий до нової евакуації. За ці роки він став майже членом нашої родини - постійним нагадуванням про те, що ми досі живемо в умовах війни.