Пампушко Наталія, вчитель Домантівського навчально-виховного комплексу "Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад" Новодмитрівської сільської ради Золотоніського району Черкаської області
Війна. Моя історія
Ніколи не думала, що у мене буде своя історія війни. Мені завжди здавалася, що війна – це не про 21 століття. Люди ж розумні, вони не можуть воювати, це безглуздо. Так я думала. Яка ж я була наївна! У чотирнадцятому війна налякала мене. Мої попередні випускники якраз закінчували вузи, троє з них – військові училища. Я довірливо думала, що до червня, доки вони отримають дипломи, все закінчиться.
А потім… Соромно зізнатися, але якось швидко все переросло в хронічне занепокоєння. Воно часом давало про себе знати, а іноді зовсім забувалося. Певно, це була така захисна реакція організму, щось на кшталт: «Щоб не плакать, я сміялась…».
У кінці 2021, коли почали багато говорити про повномасштабне вторгнення, я не вірила. Я взагалі не хотіла нічого про це чути. А на початку лютого мене немов підмінили. Здавалося, що я відчуваю війну кожною клітинкою свого тіла. Мозок бунтував, а серце стискалося від жаху і поганого передчуття. 23 лютого 2022-го. Весь вечір говорили з сином по мобільному. Про війну говорили. Про те, що робити, якщо все почнеться. Ми навіть не могли уявити, що почнеться все вже через кілька годин, хоч розуміли, що скоро.
24 лютого. Ніч. Кожні 20 хвилин я заглядала в Телеграм. Потім заснула на кілька годин. Коли прокинулася – була вже війна. Офіційного повідомлення не було, але в Телеграм було безліч дописів про ракети над Україною. Я навіть не могла уявити, що це буде скрізь, одночасно, відразу.
Далі - дзвінок від сестри. Вона в селі. Над головою пролетіло щось страшне. Тоді вже було зрозуміло, що це повномасштабна війна, але вона з надією перепитала: «Що це?» І тоді я вперше відповіла: «Війна». Кажуть, у давні часи гінцю, який приносив погану звістку, відрубували голову. У той день мені треба було її відрубати тричі.
Син мовчав. Зателефонувала сама. Розбудила. Спитав: «Що?». Тоді я вдруге відповіла: «Війна!». Так важко було йому про це казати, ніби перекреслювала його плани і мрії. Попросила, щоб був обережним. Не знала, що ще можна сказати. Написала учням у групі, щоб до школи не йшли. Всіляко намагалася заспокоїти. Так хвилювалася, що не відслідкувала, чи всі прочитали повідомлення.
7.45. Вже в школі. Стояли з колегами мовчки. Не знали, що казати, що робити. І раптом хтось сказав: «Там іде якась дитина». Подивилася у вікно. Моя. Іра. У неї ж немає Інтернету! Ішла так якось обережно, певно, не розуміючи, чому більше нікого з дітей немає. Як же їй сказати…Вийшла назустріч. Мабуть, вона все прочитала в моїх очах. Але я таки вимовила: «Війна. Іди додому». Обняла, попросила, щоб була обережною.
Згадала понеділок, 21 лютого. Урок. Мої діти запитують: «Війна буде?». Мовчу, не знаю, що відповісти. Знов питають: «А ви боїтеся?». Чи боюся я? Що я маю їм сказати? Чи маю право боятися, чи можу сказати правду? Не дочекалися, відповіли самі. «Ви хіба не бачите? Боїться вона». Це Женька, вона завжди така прямолінійна. Так, я боюся. Але обіцяю, що все буде добре…
Я і досі обіцяю їм, моїм учням, моїм дітям, що все буде добре. Я і справді в це вірю! Щодня о 9.00 я разом з учнями схиляю голову, згадуючи тих, хто загинув, боронячи нашу землю і нашу волю. Подумки перераховую імена тих, кого знала особисто.
Мишко, мій учень. Зовсім молодий. Олексій, сусід. Володя, ще один Володя - теж учні. Олег, Сергій - односельчани. Сергій – колега. Валерій - знайомий професор. Ведмідь, Андрій, Гуцул, Іван, Павло, Котик… Їх так багато, що не вистачає хвилини.
Але ж я обіцяла дітям, що все буде добре. Тому допомагаю, чим можу, вірю в ЗСУ, вірю в Перемогу! Дякую кожному, хто її наближає!
