Мене звати Ольга. Я втратила роботу, стала нервова, маю проблеми з ногами. Коли чую літак, вибух, мене наче паралізує всю... Велика тривожність. Син став нервовим, плаче вночі, погано спить.

Ми в чужому місті, нікого не маємо з близьких. І це теж важко. Батько пішов служити в ЗСУ.

В перший день війни я прокинулася вранці, бо мала йти в лікарню. І почула вибух. Розбудила чоловіка і кажу...війна!!! Я все ж таки пішла до лікарні, але там ніхто не відкрив, побігла додому. В метро вже були люди, воно стало працювати як укриття. Я вперше побачила стільки людей, злякалась. Коли вийшла з метро, бачила багато переляканих людей, черги в аптеках, магазинах. Треба було десь купити їжу , але черги просто були завеликі. Ми з чоловіком побігли шукати хліб. Дитина сиділа вдома, боялась, дзвонила, плакала. А ми шукали їжу. 

Ми переселенці з 2014, і дитинка бачила війну до того. Коли сину було 2 рочки, ми їхали з Луганська до Сєвєродонецьку та потрапили під обстріл з боку "лнр". Тому початок повномасштабної війни йому було не складно пояснити. 

Коли полетіли літаки на Харків, мені відняло зі страху ноги, я впала в коридорі. Так мене в тамбур і понесли перелякану. Потім були вибухи. Наче за стінкою. Я плакала і молилися... Ми майже не розмовляли. Чоловік точив ножі, потім йшов в гараж..., а сам допомагав на блокпостах біля дому. Я постійно сиресувала, нервувала.

Коли вже виїхали до Дніпра з Харкова, то дитина почала капризувати, вела себе неадекватно, кричала, лаялась, сварилась. Я звернулась до психолога і ми 6 місяців з сином ходили корегували це. 

В нас не було їжі, ми постійно шукали, де купити. Стояли в чергах під обстрілами, щоб купити хоч щось.

В Дніпрі постійно тривоги, вночі неможливо спати через шахеди/ракети. Хочу, щоб дитина була спокійною та щасливе мала дитинство. Ми вчимося онлайн, маємо обмеження в спілкуванні з однолітками, і це погано.