Мене звуть Антоніна. Ми живемо в Херсоні. Вірніше, не живемо, а існуємо.
Коли почалась війна, був шок. Всі силові структури покидали Херсон. Ми не знали, що робити. Виїхати ми не могли – літні батьки, тварини. Дитині ми спокійно сказали, що будемо разом. Доньці Поліні на той час було 11 років.
Ми бачили, як бомблять Україну. Ми власноруч з дитиною гасили власний будинок. А зараз, 05.03.2024, будинок розбомбили. Снаряд влетів в дах, повністю зніс його, увесь другий поверх побитий, пошкоджено все.
Ми пережили окупацію і сиділи без світла, води, тепла, звʼязку майже два місяця. Ми не знали, що буде і як, будучі в окупації.
У нас дома було дуже багато осколків від снарядів, але самий страшніший – це підривник від снаряду у дитячому ліжку.
Поліна майже не спілкується з однолітками, вчиться дистанційно. Ця війна – це сплошна травма. Дитина пережила окупацію, власноручно гасила з нами будинок, а після повернення у Херсон – ще і прильот снаряду у власний будинок. Дякувати Богу, що у цей момент її не було дома.
