До війни ми жили добре. У нас селище невелике, але людей було багато. Були свята, життя йшло своєю чергою. Я навіть і не знаю, у нас скільки років триває війна. Згадую, що жили спокійно, а зараз почуєш десь звуки – і вже страшно. Я нікуди не виїжджала, тут і мешкаємо.

Усі мали дуже великий стрес. Я працювала в дитсадку, коли починалися обстріли, дітки плакали. Тоді я не думала про себе, більше переживала за діток. Ми вільно не можемо пересуватися, у нас блок-пости. Постійно треба ходити із паспортом.

Були проблеми з водою та газом. Ми готували їсти на вулиці, у підвалах сиділи. Викручуємось як можемо.

У перші роки війни ми отримували гуманітарну допомогу, давали ваучери в магазини. Це була хороша допомога, дякую.

Є багато епізодів, які хочеться забути та не знати, що таке війна. І щоб ніхто із людей не знав. Це дуже важко. Переживаєш за дітей, не знаєш, як це позначиться на їхній психіці, на здоров'ї близьких твоїх. Мрію, щоби у нас закінчилася війна, налагодилося життя і все було добре.