Галині Марченко довелося дізнатися, що відчуває людина під бомбардуванням і як треба починати життя заново після 70 років. Про повернення до Луганська після переїзду до Києва переселенка вже і не мріє.

Початок війни в Луганську був дуже страшним, ми жили під бомбардуванням. У червні 2014-го ми збиралися виїхати, але почалося страшне бомбування. Я живу недалеко від автовокзалу, поруч дві школи. І їх почали бомбити. Розбомбили повністю автовокзал і частину однієї школи, пряме було влучання.

Ці жахи ми бачили, чули. Ховалися. І тут уже такий страх з’явився... На ринок не сходиш, нікуди. Почали гинути люди. Дні стали все страшніші та страшніші.

Я діабетик, живу одна. Дочка була в Києві, а зять приїхав до мами, тиждень у неї був. І ось у нас відключили воду, газ, а в останній день, коли зять Льоша умовляв мене виїжджати, відключили і телефонний зв’язок. І в цю мить я погодилася виїхати з Луганська.

До цього ми постійно ховалися. Коли починалося бомбування, сиділи у ванній кімнаті. Постійно сигнали були: «Тривога! Тривога! Зачиняйтеся, спускайтеся». Ми вже почали підвал готувати внизу в будинку, у під’їзді. І щоразу сидимо, дрижимо, усе дзвенить. Були моменти, що я розмовляла з людьми перед своїм від’їздом, а буквально через місяць вони гинули жахливою смертю.

Переїхали. Як діабетику, мені не було сенсу залишатися. Я на інсуліні, інсулін ніде зберігати, тому погодилася на переїзд. Приїхали до Києва.

Усе змінилося цілком. Знайомих не стало. Там я була шанована людина, а тут майже ніхто, друзів не завела. Раніше в мене стільки зв’язків було з Луганськом, а зараз люди не гинуть, просто вмирають, вік такий. І все менше зв’язку в мене з Луганськом. Років зо два-три я мріяла про повернення, а зараз це здається таким далеким.