Війна – це страшна справа. Ми натерпілися у 2015 році. Це дуже-дуже важко. І зараз переживаєш.

У чотирнадцятому році, у червні це було. Заїхали танки. Я день і число не пам’ятаю. Не вірилося, усі думали, це так, жартома. А коли танки заїхали, автомати й кулемети, уже тоді стало страшно.

Стріляли як тут у нас! І будинки [зруйновані], і людей повбивало...

Ховалися від усього, де можна було: у підвалі або у якомусь приміщенні. Важко, звичайно.

Я сестру не бачила шість років. Вона залишилася на тому боці. Ось уже рік, як вона померла, а я не змогла поїхати поховати її...

Ми нікуди не виїжджали, були вдома. Військовий конфлікт на здоров’я вплинув. Трохи десь бахне – і ти підстрибуєш під стелю на ліжку. Більше ні на що не вплинуло, тільки на страх і на здоров’я.

У безпеці я себе не відчуваю, тому що встаємо і лягаємо щодня й думаємо, як ніч пройде, тому що бахають, стріляють досі.

Найцінніше – це діти й онуки. За онуків переживаю, одному шість років, іншому три роки.

Чекаємо миру! Хоча б якогось миру, щоб була стабільність, і все.