Я маю сина, він служив у ЗСУ, зараз уже вдома. Все, що сталося за останні роки, дуже змінило моє життя.

Коли почалися обстріли, я вперше по-справжньому злякалася за своє життя та за життя сина. Вибухи стали гучнішими, а потім прийшла окупація. Ми лишилися без води, без світла, без газу. Кожен день був схожий на виживання, ми не знали, що буде завтра.

Зв'язку не було, продуктів і медикаментів теж. Мій стан здоров'я погіршився.  

Коли з'явилася нагода, я виїхала до Білої Церкви. Дорога була важкою.

Життя вже не таке, як раніше.  Я сподіваюся, що ще побачу світ без війни і що мій син зможе жити у спокійній країні.