Я жила в селі в Миколаївській області. У мене четверо діток. 24 лютого почалися бахи-бухи. Я не вірила цьому, але все показало на очі.

Не було світла, харчів так, як треба. У мене був страх панічний, це було дуже страшно. Їжа, вода була, я запасалася. У мене багато діток - мають бути продукти, а пізніше хліба не було, то я по муку ходила. Потім почали ходити росіяни по дворах, щось шукали - дуже страшно було.

Я хворію на цукровий діабет і боялась, що залишуся без ліків. Були сильні обстріли, ліки закінчувались, тому 4 березня я вже виїхала.

Ми виїжджали з людьми - на останні кошти наймали машину. Боялися, щоб по дорозі не було прильотів.

У Кривому Розі мій брат живе. Ми там поселилися в ліцеї, потім знайшли собі житло. А коли наше село звільнили, приїхали додому. Слава Богу, зараз все - більш-менш, а коли стріляли, то діти боялися. А я боялася за дітей, страшно було дуже.

Мені б хотілося, щоб війна скінчилась якнайшвидше, але мені щось здається, що це буде в середині літа - чомусь мені так здається.