24 лютого ми всі прокинулися, щоб іти дітям - до школи, мені - на роботу. Але дітям прийшло повідомлення, що їх переводять на дистанційне навчання у зв'язку з російським вторгненням. Я вийшла на роботу. Ми почали організовувати дистанційне навчання, планувати дії, чекати якісь указівки. Я працюю в закладі освіти адміністратором. Був повний розпач і збентеження: ми не знали, що робити взагалі.

Мама себе погано почувала.  Ми довго в неї були. Там не було ніякої допомоги, ніхто не міг її надати, а ми приїхали до неї в гості. 

Через три дні після приїзду нам зателефонували і сказали що нам немає більш, де жити. 

Я повернулася назад, в хаті «зашила» всі вікна, двері поставила на місце, зібрала речі. Діти залишилися тут, і таким чином виїхала. 

Фонд Ріната Ахметова постійно допомагає нам харчами, гігієною, видають посуд, постільну білизну. З цим нормально, поки що все добре. 

Місто знищують. Казали, що все буде добре, щоб ми не хвилювалися, бо лінія розмежування дуже далеко. Коли почали стирати місто, це було неможливо прийняти, від цього дуже погано. 

Але ж не можна опускати руки ні в якому разі. Підтримують діти. Радість їхня, посмішка. Ми живемо в більш-менш безпечному місці, тому справляємося.