У нас на Донеччині війна почалася ще з 2014 року, і ми це все вже бачили. 24 лютого 2022-го вдома були я, чоловік і донька. Ранок почався з того, що зателефонувала сестра і сказала, що війна почалася. Тоді ми ввімкнули телевізор і дивилися по телебаченню оце все. Спочатку дуже розгубилися, бо не знали, що робити, як усе далі буде. 

Ми відтягували рішення про від'їзд, бо донька і чоловік працювали. А в мене інвалідність - я вдома була. А потім постало питання: «Куди їхати?» У Рубіжному жила сестра - у них це все раніше почалося, і ми спочатку чекали, що вони до нас приїдуть. А потім чекали, що все це стихне або припиниться. Не думали, що війна затягнеться на такий період.

Труднощі були в тому, що ми їхали в нікуди з великою родиною. Забирали і маму, і сваху, і племінника. Дуже було важко десь знайти житло. Але нас покликала племінниця. Вони з Рубіжного виїхали в Кропивницький і мешкали в гуртожитку. Ми спочатку виїжджали, не думаючи – куди, а по дорозі вона стала кликати нас до себе. І тоді вже ми вирішили прямо в дорозі, що поїдемо. 

Потім із багатьма проблемами зіткнулися: довелося робити операцію і мені, і дочці. Та і мама вже старенька. Нелегко було роботу знайти чоловікові. Дочка влаштувалася десь через пів року.

Ми дуже сподівалися, що наше місто не зітруть з лиця землі. Бачити, як гинуть знайомі люди, як руйнується місто – це дуже важко. Друг наш загинув - важко зрозуміти, що його вже немає. І молоді гинули…

Навіть не знаю, коли ця війна може закінчитися. Коли ми сюди приїхали, мені здавалося: ще пару тижнів, ну може, пару місяців… Було очікування, що все закінчиться найближчим часом. А зараз - чим далі, тим важче. Ми живемо просто зараз. Навіть планів немає жодних. Хотілось би, щоб швидше закінчилася ця війна, а потім уже будемо якось планувати життя, бо без цього – ніяк.