Я була вдома, коли почалася війна. Було дуже страшно. Мені зателефонували знайомі і сказали, що почалася війна. Я залишалася вдома майже до 18 березня і сподівалася, що до нас не дійде. Коли почали бомбити моє місто, я виїхала з дитиною, а чоловік залишився вдома. Наступного дня Снігурівку окупували на дев'ять місяців. Я з дитиною виїхала за кордон.

Продукти швидко розкупили, магазини закрилися, і дістати щось було майже неможливо. Чоловікові було особливо важко. Людей випускали лише в Херсон. Його рятувало те, що у нас був погріб і своє господарство, завдяки чому можна було якось протриматися.

Найбільше мене шокувало саме ставлення ворога до людей. Росіяни воюють із жінками, дітьми, літніми людьми. 

Евакуація була дуже складною і небезпечною. Я натрапила на колону російської техніки і змушена була близько 40 хвилин чекати на узбіччі. Мене вивозив дядько до Кривого Рогу, потім я поїхала залізницею до Ковеля, а звідти вже до Польщі.

Я вчуся жити далі, але страх не зникає. Навіть зараз, коли чую вибухи, мені дуже страшно.

Вірю, що війна закінчиться, і бачу майбутнє в мирній і відбудованій Україні, де наші діти будуть жити щасливо.