Мені 47 років. Маю доньку, сина, чоловіка. Мій син – курсант Нацгвардії України. Недавно народився внук. Я працюю в лікарні перев’язочною медичною сестрою. Моя сім’я виїжджала в Полтавську область. Я весь час працювала. Зять воює на передовій. Почав з Охтирки, потім його перевели в Харків. Зараз він у Луганській області. 

У перший день війни зателефонувала моя сестра зі Старокостянтинова Хмельницької області. Вона сказала, що обстріляли військову частину, де працював її чоловік. Ми почали збирати речі. Моя донька була тоді на шостому місяці вагітності. Вагітність протікала складно. Чоловік відвіз мене на роботу, а сам з донькою  поїхав до свекрухи. Згодом вони переїхали в будинок невістки. 

Моя вагітна донька чотири доби сиділа у підвалі багатоповерхівки. Ми не могли її вивезти, бо обстріляли військову частину, що поряд з її будинком. Тоді загинуло багато військових. Лише на четверту добу мій чоловік зі своїм братом зміг її вивезти.

Шокує те, з якою люттю росіяни знищують нас, українців. Не розумію, за що. Гине дуже багато людей. 

Коли сім’я виїжджала в сусідню область, були проблеми з пальним – доводилося стояти у кілометрових чергах. Усе інше пройшло нормально. З поселенням проблем не було.

Зараз онук тримає в тонусі. А раніше робота відволікала. Рятувала людей – не було часу впадати в депресію. 

Вірю в ЗСУ. Надіюся, що війна скоро скінчиться. Багато близьких зараз на фронті. Чекаємо хлопців з війни.