Мені 75 років. Живу з сином у місті Охтирка Сумської області. Син лежачий. У нього розсіяний склероз. Під час обстрілів я накривала його ковдрами і залишала в будинку, а сама спускалася в підвал. Донька також мешкає в Охтирці. Працює в лікарні. Ходила на роботу навіть під час бомбардувань. 

Обстріли нашого міста почалися в перший день війни. В основному вибухи лунали на окраїнах. Ми не спали вночі. 

Кілька разів привозили гуманітарну допомогу. Жінка, що має ферму, роздавала по кілограму м’яса й молоко. У перші дні війни не було хліба. Згодом з’явився, але по нього треба було ходити під обстрілами у центр міста. Аптеки деякий час не працювали, а коли відчинилися, я брала ліки від гіпертонії не ті, що зазвичай, а які були. Згодом внук привіз необхідні зі Львова.

Я мрію, щоб війна скінчилася, а потім все налагодиться.