Шотік Олександра, учениця 11 класу Харківського ліцею №10

Вчитель, що надихнув на написання есе: Глуходєдова Юлія Миколаївна

«Війна. Моя історія»

Коли почалась війна на сході мені було сім, наступного року мені сімнадцять. Як пройшли ці 10 років для мене? Я жила, очікуючи якогось чуда, на кожен Новий рік і день народження за святковим столом загадувала єдине бажання — “Щоб закінчилась клята війна”. А коли наставало літо їхала додому. І так протягом 8 років. В рідне село на Луганщині. Туди, де душа перетворюється на метелика, а в роті натомість утворюється важкий клубок. Ти не можеш говорити не тому, що не хочеш, а тому, що не можеш. Бо там тобі диктують правила.

Коли я приїхала до Харкова, мене ніхто не розумів, а дорослі без докорів сумління казали, що я “надто розумна й мудра, як на свій вік”. Дорослі вдавали, що розуміють мене. Після кільканадцяти спроб говорити людям про війну, я втратила надію, що мене почують. Але цього не сталось і коли я зустрічала когось звідти, то була неймовірно рада! Я трималась за цих людей, бо тільки вони мене розуміли.

На уроках історії я дивилася на схід, роздивлялася назви населених пунктів ще не знаючи, чи залишиться щось від міст та сіл. Узимку 2020 року мені пощастило побувати у Сєверодонецьку, а пізніше, у 2021 році проїздом у Старобільську. Це невеликі затишні містечка вселяли надію, що життя продовжується. Хоча за 50 кілометрів звідти, десь у Слов'яносербську життя зупинилось і відкинуло все на 20 років назад точно.

І таким способом протягом десяти років я намагалась жити далі, але духовно застрягла десь влітку 2014 року. Крок вперед, крок назад.

А потім сталося 24.02.2022. Друга трагічна дата у моєму житті. Я чітко пам’ятаю той сонячний ранок. Уроки скасували, за вікном чутно глухі вибухи і я, яка сидить за столом у кімнаті. Поки більшість збирали речі та бігли на потяг чи заправляти авто, я сиділа спокійно. Признаюсь чесно, того дня у мене спав, буквально звалився камінь з душі. Єдина думка, що витала в голові “Я говорила, а ви мене не чули”. Тому гадаю, для таких людей війна з росією почалась саме 24 лютого 2022, а не 2014 року. Відтоді й до сьогодні ми опинились в одному човні.

З сім’єю вирішили залишитися. Ще одного переїзду ми б не витримали морально. Пережили усе: від винищувачів над домівкою до РСЗВ щоночі. В липні 2022 року по місту почали завдавати удари балістикою. Спочатку це було протягом певних днів рівно о 23:03, а потім окупанти змінили тактику і гасили по нас о четвертій годині ранку. Біганина протягом днів значно втомлювала. І одного такого ранку я ледь не знепритомніла в коридорі. Ми і так збиралися до Києва, а це лише підштовхнуло все-таки поїхати. Тому зібравши речі і кота, ми подалися до Київської області до знайомих.

Ми там пробули два місяці. Це був, так би мовити, мій період трансформації. Я вперше відвідала столицю. Мене вразив ритм життя там й люди своєю доброзичливістю! Мій кругозір значно розширився.

І трапився день, коли мені стало дуже соромно! Соромно мені ніколи так не було. Ми з мамою та сестрою проходили повз Михайлівського собору, де були фотографії полеглих у війні з 2014 року. Я йду повільно, намагаючись вдивитися в кожне обличчя. Проходжу таблички, бачу 2014, 2015, 2016 рік… А потім є продовження.. 2017, 2018, 2019 і останній 2020 рік. Стоп! Я зупинилась на одному місці й не могла збагнути. Увесь цей час я їздила додому, гадаючи, що усі живі. “Війну заморозили, хіба ні?” Я дивилась на тих людей і почувала себе винуватою. А і досі відчуваю провину.

Ми маємо право на помилку, але й зобов’язані їх визнавати. Коли я виросту, то стану… “лікарем, космонавтом, художником?” Ні, не обов’язково бути дорослим, щоб стати свідомим громадянином. Побачимось у мирному Луганську!