Босенко Софія

Барвінківська філія Барвінківського ліцею №1 Барвінківської міської територіальної громади Ізюмського району Харківської області

Вчитель: Молгачова Людмила Анатоліївна

Війна. Моя історія

Війна… Вона увірвалася в моє життя непроханим кровожерним гостем.

Ранок 24 лютого назавжди закарбується в моїй пам’яті. Саме тоді я і моя родина прокинулися ще задовго до звуку будильника, який підіймав мене до школи. Перше, що я побачила, розплющивши очі, як батьки панічно збирали документи та речі. Спочатку я не повірила в те, що дійсно розпочалася війна, але коли над моїм будинком пролетіли п’ять ворожих ракет, мене огорнули паніка та відчай…

Невдовзі над нашим містечком, що розташоване в Харківській області почали літати ворожі літаки… Ми щодуху бігли до нашого маленького підвалу, який згодом став місцем прихистку для рідних, близьких або просто знайомих людей, яким ніде сховатися від небезпеки. Одного разу, швидко спускаючись до нашого сховища, ми забули про маленьке цуценятко, яке батьки подарували мені на день народження напередодні повномасштабного вторгнення. Мама вирішила повернутися по нього… Це був один із найстрашніших моментів у моєму житті. Я думала, що зійду з розуму за ці дві хвилини, і як тільки мама повернулася, ми почули та відчули потужний вибух… ворожа ракета поцілила в один із будинків на нашій вулиці…

Кожен день ми, вже майже живучи в нашому підвальчику, молилися аби цей жах нарешті скінчився і, що б там не було, відмовлялися виїздити з міста. Найбільше в ті моменти ми вже, мабуть, боялися ні ракет та літаків, а того, що місто потрапить під окупацію. 

Рішення виїхати було прийняте тоді, коли було окуповано сусідній Ізюм. Ми всі довго плакали, вагалися, адже знали, що це може бути квиток в один бік, вдома залишається старенька прабабуся, яка навідріз відмовилася виїздити. Рішення було прийнято в одну секунду: дві хвилини на збори і ми вже на пероні чекаємо на евакуаційний потяг.

 Біль… Сльози… Розпач… Люди, що сплять в коридорі на своїх речах, тварини, які лякаються і жалібно скиглять від найменшого гуркоту… Хто вигадав цю страшну війну, за що ми, українці, маємо так страждати???

Потяг мчав дуже швидко, іноді навіть здавалося, що от-от і ми злетимо з колії. Декілька разів ми чули вибухи, і серце стискалося в грудях від жаху.

І ось ми у Львові! Саме тут я відчула що таке справжня єдність українського народу, взаємодопомога. Ми губилися в сотнях, тисячах таких же переселенців, як і ми, але волонтери допомогли нам дістатися до місця нашого тимчасового проживання. 

Ми були в безпеці, але той страх, який засів глибоко в моїй підсвідомості, не давав мені спокою ще дуже довго: я ще довго боялася гелікоптерів і падала на землю, зачувши їх звук, шукала очима безпечне місце, коли чула звуки сирени, кидалася вночі, коли снилися жахіття… 

Зараз я і вся моя родина вдома. На щастя, наші герої, наші захисники відігнали ворога і будинок залишився цілий, але той жах, що нам довелося пережити, назавжди залишиться в моїй пам’яті. Саме зараз я зрозуміла, що сила нашого народу – в його єдності, і саме тому, не дивлячись на свій юний вік, я намагаюся допомогти наблизити НАШУ ПЕРЕМОГУ, яка неодмінно скоро настане. Вірю в свій народ, вірю в його нездоланність! 

З Україною в серці назавжди!!!