Прокинулась 24 лютого від смс із садочка і школи, що діти на заняття не йдуть, причину не написали. Зателефонувала мамі і запитала, що сталось. Вона відповіла, що росія напала на нас, почалась війна. У мене був шок. Згодом пролунали перші вибухи. Всередині березня перейшли жити до підвалу, тому що було дуже страшно за дітей.
Найважче - це евакуація. В одну валізу потрібно було помістити речі на чотирьох людей. Важко було пояснити дітям, що місця немає і з собою можна взяти лише одну іграшку. Ми взагалі думали, що не зможемо виїхати, бо ситуація була дуже загострена.
Шоком стало те, що ми приїхали в іншу частину нашої країни. Зіткнулися з агресією і звинуваченнями, що це все через людей з Донбасу.
З гуманітарними проблемами не зіткнулись, бо до останнього мали роботу, працювали всі комунікації. Лише важко було, що покинули рідний дім і жили на орендованому.
Момент, який зворушив до глибини душі, це коли передали дітям їхні іграшки з дому, вони аж плакали від радості… Залишились спогади про дім, до якого дуже хочемо повернутись. Повернутись до рідного краю, до свого життя…
