Я з міста Снігурівка. Працюю на Укрпошті. У мене семеро дітей. Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми залишилися вдома. 

19 березня нам зателефонували знайомі і сказали, що орки зайшли до Снігурівки з боку Херсону. Коли вони почали їздити по вулицях, ми намагалися сидіти вдома. Моїй доньці 14 років, було страшно кудись виходити.

Рашисти почали ходити по хатах, заходили у кожну кімнату, сараї, підвали. Розпитували, вимагали документи, ніби ми їм щось винні.

Тоді ми зателефонували в Афанасіївку до знайомого. Розпитали, як у них ситуація. Там було краще, бо село розташоване у яру. У них не було військових. Ми виїхали і прожили там шість місяців. За цей час двічі був обхід села окупантами. Але загалом було спокійніше. Ми приїжджали до Снігурівки, наглядали за хатою. Коли орки відступали, ми її не вберегли.

У нас були кури, качки, гуси і корови. Спочатку возили хліб з Баштанки, а коли все зачинилося, то ми виживали на своєму господарстві.

Шокувало майже все. Ми не могли зрозуміти, чому і навіщо вбивати людей, для чого росіяни прийшли на нашу землю. Коли ми про це запитували у них, вони відповідали, що виконували наказ. Мовляв, тепер будемо жити по-їхньому.

Ми ще були в Афанасіївці, і нам сказали, що нас звільнили. Ми із старшим сином прийшли до Снігурівки і побачили, що немає ні військових, ні техніки. Аж від серця відлягло, стало спокійніше.

Ми повернулися до Снігурівки. Живемо у свекрухи, бо за кілька днів до того, як орки відходили, вони спалили нашу хату. Вони щодня туди приходили. Що вони там робили, я не знаю. Усередині будинок вигорів вщент, а зовні - цілий.

Всі стали нервові. Пережили сильний шок. Довгий час не стріляли, аж тут на Великдень знову були сильні обстріли. І у нас почалсь паніка знову.

Я б дуже хотіла, щоб війна закінчилася вже сьогодні, щоб люди заспокоїлися.