Перший день повномасштабного вторгнення став важким випробуванням для Вікторії Тупало, директорки київського ліцею №234. Напередодні, у вечорі 23 лютого, у Вікторії померла мама. А зранку її дочка повідомила їй, що розпочалася велика війна. Поховання матусі довелося відкласти…

Вікторія Володимирівна разом із родиною відправилася у заклад освіти, який вона очолює. А там вже була безмежна кількість людей. «…І десь на другий день ми вже почали рахувати… Нарахували, що в один день було 2111 людей… Люди на мене дивилися з надією, – згадує Вікторія Тупало. – Тоді я сказала: «Люди, ми зараз маємо всі об'єднатися!».

Спочатку з того, що було під рукою, організували чаювання. Потім депутат Київради допоміг з підвозом хліба. Чоловіки, які були поруч, в тому числі вчителі, пішли у тероборону. Почали наводити порядки. До співробітників ліцею приєдналися всі, хто ховався в укриті. Встановили порядок чергування, розподілили, хто чим займається. Старшокласники допомагали вчителям чергувати вночі.  На будівлі ліцею виявилися мітки для ворожої артилерії…

До всього додалося ще й те, що Вікторія втратила зв’язок з сім’єю своєї дочки: вони з дитиною поїхали до друзів в Бородянський район, де потрапили в окупацію. 

Маму Вікторії вдалося поховати тільки 28 лютого. Та в той момент, коли опускалася труна, у небі щось збили. Почулося гудіння. То йшла колона танків!  Тільки через хвилин 15 з’ясувалося, що  танки — українські. 

У Вікторії не було багато часу, щоб оплакати рідну людину. Треба було відновити освітній процес. Спочатку онлайн. Але ж яка хімія, коли учні опинилися в умовах війни? Перш за все треба було спитати дитину: «Як ти?» та вислухати. Історії були страшні: «… там того вбили, того закопали, а ми сиділи в сараї». …У травні в ліцеї відновилися заняття. Навіть випускний провели! «Діти підростають незвичайні. Це справжня шикарна, красива нація", — каже директорка ліцею.