Мені 62 роки. Я мешкаю з чоловіком у селі Першотравневе Баштанського району Миколаївської області. Ми маємо двох доньок. Одна мешкає в сусідньому селі, друга – на Сумщині.
24 лютого ми прокинулися о п’ятій годині ранку й почули, як затремтіли вікна від вибуху. Згодом дізналися, що було влучання в аеродром, що між Миколаєвом і Херсоном. Після цього зателефонували доньки.
Через тиждень через наше село пройшла російська військова техніка. Спочатку окупанти не стріляли. Стрілянина почалася, коли їх не пустили в Миколаїв. Тоді ж вони окупували села.
До війни у нас працювало два магазини. У перші дні повномасштабного вторгнення вони швидко опустіли. Добре, що були домашні запаси. Згодом люди завозили продукти з Херсону. Щоправда, щоб купити їх, доводилося по пів дня стояти в черзі. 14 березня зникли світло й вода. Раз на два тижні на нашу вулицю привозили воду.
Росіяни напивалися й ганяли п’яні по селу. А перед втечею забрали наш автомобіль.
Ми цілий рік не отримували пенсію. Чоловік працював до 13 травня, а потім залишився без роботи. Дякуємо донькам за те, що скидали гроші на картку. Без їхньої допомоги ми не вижили б.
Було страшно, коли за два кілометри від нас стояли Гради. Ми бачили, як через наше село летіли снаряди. Інколи і в село прилітали. На щастя, обійшлося без загиблих і розбитих домівок.
Найщасливіший момент – це прихід наших військових. Ми раділи, коли вони повісили на сільраді український прапор. Я надіюся, що війна закінчиться до кінця цього року.
