Свєтікова Олена, 9 клас, Лисичанський ліцей №13 Сєвєродонецького району Луганської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мовчан Марина Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

22 лютого 2022 року. Я пам'ятаю цей день, як страшний сон. Прокидаюсь зранку, беру телефон і бачу час 7:58, а уроки розпочинаються о 8:30. Починаю сердитися на маму: "Чому мене не розбудила?" І мама говорить страшні для мене слова: "До школи не треба, почалася війна". На вихідні я збиралася їхати до Харкова в гості до подруги, з якою ми давно не бачилися. Мене охопив розпач.

У нас був собака, хворий на епілепсію, і в нього напади почастішали так, що у тварини зовсім не залишилось сил і вона померла... Ми й зараз за нею сумуємо.

Пройшло декілька днів, почалися обстріли в місті. Ми вирішили на час війни переїхати в селище, тому що в 2014 році там було тихіше. Забрали деякі речі і всією родиною поїхали туди - це була помилка. У селі не було тихіше, там з першого дня було гучно.

Ми жили у друзів, бо там був кращий підвал.

11 березня тато влітає в хату й кричить: " Усі в льох!" Ми біжимо, тільки сідаємо- і чуємо вибухи. І вони все ближче й ближче - і бах: все затряслось і почало падати каміння. Коли обстріл закінчився, тато сказав: "Буквально метр - і все..."  Весь час нам допомагали наші Військові. То принесуть цукерки, то кашу, то суп. Після того обстрілу було тихо до травня. Весь час ми були в селищі. У нас не було зв’язку та світла.  Весь травень був гучним, а в кінці місяця був приліт в наш двір.  

Наступного дня, 24 травня, на подив було тихо, моя сестра запропонувала послухати радіо і ми почули, що зараз режим тиші,  дають змогу виїхати. І ми  вирішили - їдемо!

Зібрали якісь речі, а найголовніше взяли наших котиків. Дідусь не хотів їхати з міста, як упертий баранець. Бабуся не може залишити чоловіка одного, і мій дядько також не може залишити їх самих, їм буде потрібна допомога. Бабуся, дідусь та мій дядько вирішили залишитися там - вдома.  Тато пішов по хліб і зустрів знайому, в якої сталося горе. Він запропонував їй до нас прийти, поки не знайде машину, щоб виїхати. І машина знайшлася, ми вийшли проводжати знайому, а в машині  було місце і для нас.

Так ми виїхали до Дніпра, а потім на потязі до Львова, тому що у Львові були наші родичі, які виїхали раніше.

Ми спочатку жили в школі, зареєструвалися  на проживання в польських будиночках, де жили родичі. Коли дійшла черга до нас, ми переїхали туди. Жили в  маленькому будинку, але нам нікуди було діватись. Пройшло пів року, наші родичі переїхали в інше місто. І тато вирішив поїхати туди, подивитися, що там. А через місяць ми приїхали, зняли квартиру. І ми зараз живемо тут. Це місто мені нагадує мій рідний Лисичанськ, але все таке чуже, хоч чимось і схоже. Я знайшла собі подругу, але дуже сумую за своєю найліпшою. І дуже хочу, щоб скоріше все закінчилось і я, нарешті, побачила своїх близьких і  рідний дім...