Серга Ліза, 10 клас, Царичанський ліцей Царичанської селищної ради Дніпропетровської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Онищенко Валентина Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

І знову тривожне виття сирени, яка не дає додивитися гарний сон, нагадуючи про іншу реальність, в якій майже 1000 днів змушені жити я і мої співвітчизники…Тисяча днів війни, яка прийшла забрати у мого народу право на мирне життя і щасливе майбутнє. Допоки ж висітиме дамоклів меч рашизму над долею моєї багатостраждальної нації? Важко знайти відповідь, але вірю, що такий день настане.

Сьогодні ж усвідомлюю необхідність боротьби кожного із нас за свій шлях, а він у нас один – до Перемоги. Нелегкий він, але такий жаданий, тому іншого бути й не може.

Війна змінила мої погляди на життя, змусила переосмислити людські цінності. Усе, про що мріяла раніше, зараз здається таким несуттєвим, адже найбільша цінність – це мир. Коли немає миру, то жодній мрії не судилося здійснитися!

Як жити далі, ходити до ліцею, коли не знаєш, чи повернешся із занять живою, чи не стане укриття останнім прихистком твоєї душі і тіла? Як не збожеволіти в ситуації, коли дізнаєшся про смерть близької тобі людини, життя якої забрала війна? Як заспокоїти друга, батько якого пропав безвісти? Як допомогти новеньким однокласникам, яким ледве вдалося вирватися з обіймів смерті, залишивши на поталу ворогові рідні домівки?

Перелік  таких «Як?» можна продовжувати, вони -  лиховісне відлуння війни, яка насильно запрошує на танго смерті. Кому аплодуватиме світ – час покаже…

Після повномасштабного вторгнення українцям немає коли чекати манни небесної: вони ось уже 1000 днів стоять на сторожі своєї державності, знищуючи ненависного ворога. Жодна ракетна атака не здатна спопелити зерна національної свідомості, посіяні в їхніх душах Шевченковим «Борітеся – поборете !» Жоден рашист навіть не уявляє, як це «Лиш боротись – значить жить!» Тому-то ми й відстоюємо своє святе право на вільне від загарбників життя! Кожен із нас мріє про мир, за  яким неодмінно настануть добробут і впевненість у завтрашньому дні.

На жаль, ціна миру велика – людські життя… Герої не вмирають, вони продовжують жити у нашій пам’яті.

Інші герої – живі – стають свічадом нашої совісті і громадянської свідомості: спілкуючись із ними, починаєш усвідомлювати свою причетність до долі України-матері. Ніколи не забуду зустріч  учнів ліцею  із Героєм України Дмитром Кащенком, сином моєї вчительки історії Ніни Григорівни, а також учнем Валентини Олександрівни, моєї вчительки української мови та літератури. Пройшовши шлях від командира взводу до командира танкового батальйону і заступника командувача Сил спеціальних операцій Збройних сил України, полковник Кащенко ні разу не пошкодував, що довелося ризикувати життям, захищаючи Батьківщину.

Мене вразили його слова: «Коли помру, потраплю в рай. Бо в пеклі вже був. Пекло було в Пісках».

На його думку, Україна – ніби щит, який тримає рашистську орду і не пускає її на Захід. Переконана, що такі захисники, як він, і є справжнім щитом держави, її честю і совістю. Спілкування із живим учасником війни, Героєм України Дмитром Кащенком допомогло мені зафіксувати його свідчення про те, що довелося пережити нашим збройним силам, аби вистояти у двобої з ворогом.

Пишаюся своїм земляком, адже завдяки таким, як він та його побратими, я маю змогу навчатися в ліцеї, над яким гордо майорить жовто-блакитний прапор!

… І знову тривожне виття сирени: «Повітряна тривога!» Мій шлях – нелегкий шлях випускниці, яка майже 1000 днів змушена очікувати останній відбій, аби зайти у клас на урок і забути страшне слово «війна». Упевнена, що дочекаюся! Мій шлях – це шлях мого незламного  народу, а він у нього один – до Перемоги!