Перші дні війни були страшними. У нас дуже стріляли, хату розбили. Ми дивом залишилися живими. В окупації ми були майже дев'ять місяців. 

В окупації продукти закінчувалися, не було змоги виїхати, ніде купити. Ми нічого не отримували: ні пенсії, ні продуктів. Не було ні світла, ні газу. З березня як не стало світла, так полагодили його аж 18 січня. Тільки завдяки тому, що у нас не було дітей, тільки ми з чоловіком, ми вижили. Нам не хотілося їсти, ми не спали, дуже хвилювалися, дуже страшно було. Снаряди летіли через хату, дах побило, вікон у нас немає. Всі хати - у дірках. Це дуже страшно. Ми не знали де ховатися і що робити. Таке пережили, що всі хвороби загострилися. Тепер п'ємо таблетки від тиску і серця, суглоби болять. Все на нервах. Слабкі, не маємо сили, ледве ходимо. Дуже важко у такому віці переживати війну. 

Найстрашніше - це коли кулі летіли, коли стріляли по будинках. Ми думали, що не виживемо. Сину вже казали, що можемо загинути. Дітей не було біля нас. Ми не захотіли виїжджати. 

Коли рашисти їхали танками, я ховалася, щоб їх не бачити. Я молила Бога, щоб швидше вони від нас повтікали. До нас вони не приходили, і по селу вони зла не робили. Принаймні, я не бачила. Тільки обстріли були безперервні. 

Якось стріляли день і ніч. А 11 листопада чую, що стало тихо. Я нічого не зрозуміла. Була у дворі, а йшли дівчата від будинку культури і сказали: "Уже наш прапор повісили на сільській раді. Наші відбили окупантів". Така радість була! Було легко дихати. 

Ми так чекаємо дня Перемоги, щоб легко зітхнути і сказати Богу "дякую". Дуже хочемо, щоб був спокій, щоб не чути вибухів, щоб люди не страждали. Хочеться померти своєю смертю. Хочеться миру.