Я працюю на залізниці. Був в окупації. Проживаємо вдвох з дружиною. 

Перший день повномасштабного вторгення був у шоці. Був жах. І цей жах тривав протягом восьми  місяців. Були обстріли, влучило нам у літню кухню, дах пробило повністю. Я у той момент перебував на подвір'ї, дивом залишився живим. Тричі стояв під прицілами автоматів чеченців і бурятів. Завдяки дружині - вона у мене інвалід, ходить із ходунками - певно, була поблажливість у них до інвалідів, вони мене відпустили. 

Я їздив у Баштанку і, коли була можливість, брав там ліки. Їли те, що було у погребі, - так і прожили. По воду я їздив велосипедом до джерела протягом чотирьох місяців, потім нам дали воду завдяки начальнику міськводоканалу. Через півроку подали електроенергію. А так перебували без світла, користувалися акумуляторами, діодним освітленням. Важко було, але пережили. 

Тепер вода і світло є, магазини працюють. Все стабілізувалося. Але день тому були обстріли Снігурівки, сьогодні вночі "шахеди" прилітали тричі. Зруйновані школи, адмінбудівлі, елеватори, пошту. Багато руйнувань. 

Найбільше шокував початок війни. Ніхто цього не очікував. А друга подія, коли у кухню влучило і я дивом залишився живим. І нічний обстріл ракетами С-300. Одинадцять влучань було по Снігурівці. Шокувала ця війна. 

Як на мене, війна закінчиться цьогоріч. Хочу спокійно дожити своє життя і щоб війна завершилась. Це найголовніше. Уже не вистачає терпіння і нерви на межі.