Мені 75 років. Я з міста Снігурівки, була в окупації. Влітку в хату влучила ракета. Я ціла залишилася, бо 15 хвилин як із кімнати вийшла. Згоріли шафи і все, що було в кімнаті.  

Про початок війни ми почули по радіо. Звичайно, перелякалися. Ніхто не вірив. А потім росіяни зайшли до нас. Ми весь час були в окупації, ніде не виїжджали. Весь час прожили у своїй хаті.

Спочатку росіяни нас не ображали, але все одно було морально важко, а потім зайшли другі, треті – і вже було дуже складно. Обстрілювали, літали снаряди, які хочеш. 

Ми боялися з хати виходити, сиділи без світла, води. І з продуктами були проблеми. 

Спочатку ми не отримували пенсії, були відрізані від усього, виживали на тому, що було. А коли нас звільнили – почали гуманітарну допомогу возити, зараз уже більш-менш нормально. 

Коли нас звільнили, ми всі дуже плакали. І не вірилося нам. Усе так швидко трапилося: ці ввечері вийшли, а зранку наші вже зайшли. Ми дуже зраділи, це був найприємніший момент. Були сльози радості, обійми.

Ми тут сидимо й тільки телевізор дивимося. Якби Бог дав, щоб як війна почалася неочікувано, так само й закінчилася.