Дуже тяжко було дізнатися про те, що на нас Росія напала. Ніхто такого і подумати не міг. Як почали по всіх об’єктах інфраструктури бомбити, було дуже тяжко. Побули ми вдома місяць. Почалися тяжкі обстріли. Я і дві знайомі спочатку виїхали. Найняли таксі, коли сильно обстріляли. Поїхали в Дніпро, а звідти потягом виїхали в Естонію. 

Працювала я в Естонії п’ять місяців, заробила гроші. А мій співмешканець попав під обстріли і був у Дніпрі, у лікарні. 

Я приїхала, його забрала, і ми жили в Кропивницькому. В мене там онучка була. Потім перевели їх у Дніпропетровську область, і я за ним приїхала. Правнучок у мене. Сидимо тут. 

Дуже тяжко: дві тисячі отримую, пенсію ще не оформила. Співмешканець молодший від мене. І кума приїхала до нас. Ми зараз всі разом живемо, дякуємо їй. На ті гроші, що я в Естонії заробила, ми орендували квартиру. А зараз грошей немає - живемо в куми. Тут не тільки в хаті світла немає, а й дверей вхідних толком немає. Дуже тяжко, але стараємося вижити. Віримо в наших хлопців, що буде все добре. Хочу, щоб швидше наші дітки повернулися додому.