Я живу разом із батьками й двома синами восьми і дев’яти років. Наше місто, що знаходиться всього за 35 кілометрів від білоруського кордону, першим зустріло російських загарбників. Вночі ми прокинулись від вибухів, а на світанку стояли на вулиці і ковтали сльози, дивлячись, як сотні одиниць техніки йдуть повз наш город. В таку жорстоку реальність годі було повірити. 

Підірвали міст, і ми опинилися у капкані. В магазинах і аптеках швидко все розібрали. Нас рятував погріб батьків, заповнений консервацією і овочами. А я ж так не любила їх полоти! До міста не могли нічого завезти, а гуманітарку орків ми принципово не брали. Потім ще й відключили зв'язок, світло, воду, тепло. 

Нас почала контролювати ворожа воєнна поліція, кожен день до міста заходила рашистська техніка, а над хатою курсантів вчили літати і вбивати наш народ.

Працював хлібзавод, але більшу частину хліба загарбники забирали собі. Ми з мамою по черзі стояли за хлібом з трьох годин ночі, а ще - мололи овес і просіювали борошно. Якось, щоб зателефонувати рідним, цілу годину йшли за місто, де був зв'язок. Але рашисти нас побачили і дали автоматну чергу. Страшніше за цей момент у мене не було! Перед очами пронеслось усе життя... 

Окупація – це справжній жах! Ти звикаєш жити у постійному страху і практично не спиш, боїшся кожного шарудіння та гавкоту собак. Читаєш Отче наш, щоб сьогодні вони обминули твою хату. А поряд з тобою – діти, і ти не маєш права плакати чи жалітися, бо ти для них - взірець, ти їх мама і захисниця в одному обличчі. Діти мають відчувати опору і безпеку. 

Тож, в найгарячіші моменти ми спускались у затишно обставлений бабусею погріб, брали туди мед та оладки, і діточкам одягали навушники з казками, щоб хоч якось пом'якшити те, що нас змінило. Ми, дорослі, розуміли, що вже ніколи не буде так, як раніше...    

Я не психолог. Наче й намагаюсь максимально відгородити дітей від того, що впливає на психіку, але ж це тепер – наше життя… Молодший синок став дратівливий, їжу ховає під подушку. В березні запропонувала пофантазувати, що б він хотів на день народження - він сказав: «Щоб було тепло і був мир». Коли хоронили наших солдат, мої діти плакали.         

Забороняю дітям приносити додому гільзи, патрони і таке інше. Пояснюю, що це небезпечно. Раніше я вважала, що історія про війни залишиться для нас тільки історією, але вийшло навпаки.