Люди зійшли з розуму. Росія для мене - це ворог ще з 2014 року. Запам’яталися холод, жах, страх – це перші почуття. Проживала я в приватному будинку. Через декілька днів нам перебили світло. Добре, що хоч газ був, бо було дуже холодно. 

У квітні були перші прильоти. Це був жах! Ми тікали в погреби, сиділи там. Серце вискакувало так, що ніякі заспокійливі не допомагали. Згодом вирішили виїхати: повкидали все, що могли, в машину і втекли до родичів у Запоріжжя. Коли ми виїжджали, ззаду стріляли. 

В нас у дворі щось впало, і до сусідів прилітало. Ми дивом врятувалися. Заховалися за літню кухню і чули, як били осколки.

Слава Богу, всі живі. Возіння-перевезення, метання. Добре, що ми не на окупованій території. Бували дні, коли ми приїжджали по речі додому. Дивишся на людей, які рятують свої речі, і думаєш: до чого дожились - люди під обстрілом їдуть і забирають все, що тільки можна. Але ми все кинули, бо у нас все згоріло. 

Ми з дому зробили «лялечку»: роками наживали, будували, а росіяни все знищили.  

Мрію, щоб Бог дав мені сил відновити своє житло, тому що здоров’я вже немає, а хочеться, щоб хоч дах над головою був.