Для мене Росія - це ворог ще з 2014 року. Запам’ятався холод, жах, страх - це перші почуття. Проживала я в приватному будинку. Через декілька днів нам перебили світло. Добре, що хоч газ був. Було дуже холодно. 

У квітні були перші прильоти - це був жах. Ми тікали в погреби, сиділи там. Серце вискакувало так, що ніякі заспокійливі не допомагали. Згодом вирішили виїхати. Повкидали все, що могли, в машину, і втекли до родичів у Запоріжжя. 

Коли ми виїжджали, то ззаду стріляли, у нас у дворі щось впало і до сусідів прилітало. Ми чудом врятувалися. Ми заховалися за літню кухню і чули, як били осколки.

Ми з дому зробили лялечку, а вони все знищили, що ми роками наживали, будували.

Слава Богу, всі живі. Метушня. Перевезення. Метання. Добре, що ми не на окупованій території. Бували такі дні, коли ми приїжджали по речі додому. Дивишся на цих людей, які рятують свої речі, і думаєш: до чого дожились, що люди під обстрілом їдуть і забирають все, що можна. Але ми все кинули, бо у нас все згоріло. 

Мрію, щоб Бог дав мені сил відновити своє житло, тому що здоров’я вже немає, а хочеться, щоб хоч дах над головою був.