Ми з Луганської області. Я мешкаю з цивільним чоловіком, він інвалід.

Відколи розпочалася війна, ми перебували у погребі. У наш будинок прилетів снаряд.  Він влучив через двері у спальню. Три уламки були у дерев'яному підвіконні. 

Згодом у нас почали бомбити Рубіжне і Сєвєродонецьк. 5 травня у нашу літню кухню влучив снаряд, але не розірвався. Мої діти почали наполягати на нашій евакуації. 

Нас вивезли волонтери до Дніпра. Далі ми добирались самі. Коли ми чекали на евакуацію, біля школи влучив снаряд. Нас контузило, і ми погано чуємо. Ми сильно тоді злякались. 

Не встигли ми виїхати, як снаряд влучив прямо в наш будинок. Все згоріло. З собою ми не встигли абсолютно нічого взяти. Схопили тільки тривожну валізку з документами і грошима. Нині від нашої Білогорівки нічого не залишилось. 

Ми трохи пожили у волонтерському центрі. Згодом нас розподілили по приватних квартирах. Нині ми живемо на квартирі, платимо за оренду й комунальні послуги. Отримуємо гуманітарну допомогу. Підтримував нас соцзабез і Фонд Ріната Ахметова. Боїмося, що доведеться їхати кудись далі. 

Мрію, щоб війна закінчилась, і щоб був мир. Нехай я і не повернусь у своє місто, але хоча б тут хочу почувати себе спокійно щоб могти планувати майбутнє.