Світлана Готич, викладачка Івано-Франківського навчально-наукового інституту менеджменту

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

У лютому 2022 року моєму синові було шість місяців. Ми з чоловіком тільки-но почали вчитися жити по-новому: недоспані ночі, перші усмішки дитини, прогулянки в парку, купівля власного житла. Ми жили в Івано-Франківську — тихому, невеличкому містечку, яке здавалося найкращим місцем на землі для виховання малюка. Війна стала для нас не словом із новин, а ударом, що луснув просто посеред повсякденного щастя.

Перший вибух пролунав о 5 ранку. Ми схопили сина, документи, і подалися до машини. Холод, страх, дитячий плач, великий затор з машин на виїзд з міста.

Я ніколи не забуду, як у моїх руках тремтіла крихітна істота, цілком беззахисна, а я — його мати — не могла гарантувати навіть безпечного сну. Ми без грошей, рівно один день тому, як всі відкладені ресурси ми вклали в купівлю дому.

Ми провели кілька діб у селі моєї мами. І тут вперше я почала організовувати допомогу для хлопців з села, які мобілізувались в перший день війни, а взамін отримувати, таке бажане і спокійне: «все буде добре, ми бережемо ваш сон».

Пам’ятаю один момент: я сиділа на підлозі й плакала. Моєму синові вже було 7 місяців, він почав сидіти сам, а я дивилася на нього й відчувала провину — за страх, за невідомість, за те, що він народився у час темряви.

У той момент до кімнати зайшла мама і просто обійняла мене. Без слів. Її мовчання було наймогутнішою допомогою, яку я отримувала в житті.

Ця війна змінила мене. Я стала іншою людиною. Мій син зробив свої перші кроки, а я навчилася радіти і жити моментом. Але я щодня думаю про тих, хто «по той бік» спокою.

Вірю у майбутнє. У силу добра, яка сильніша за вибухи. У людей, які, рятуючи інших, рятують самих себе.

Я знаю, що коли мій син виросте, я розповім йому не лише про жахи війни. Я розповім про світло. Про силу допомоги. І про те, як вона одного разу — у березні 2022-го — змінила все.